Чесно скажу, спершу я не знав, що це був він, чоловік, від якого пішла Асель. Та коли б і знав, зробив би те ж саме. Притаскав я його додому, і одразу все стало ясно. В цю мить Асель внесла дрова. Як побачила його, так і посипалися поліна на підлогу. Проте ніхто з нас і взнаки не дав. Неначе вперше зустрілися. Тим паче я мусив тримати себе в руках, щоб якимось необережним словом чи натяком не завдати їм болю, не стати на заваді їм, щоб заново зрозуміли одне одного. Я тут нічого не вирішував. Вони самі мали вирішити: між ними було їхнє минуле, між ними був їхній син, з яким я лежав на ліжку, пригортав до себе і голубив.
Тієї ночі ніхто з нас не спав, кожен думав про своє. І я про своє.
Асель може піти з сином. Це їх право. Нехай вони зроблять так, як велить їм серце й розум. А я... та що казати, не про мене мова, не від мене залежить, я не повинен заважати...
Він і зараз тут, їздить нашою трасою. Де він був усі ці роки, чим займався? Та це мені байдуже... Це їхня справа...
* * *
Ми з Байтеміром поверталися із обходу. Вечоріло. Сонце вже зайшло, і димчаста весняна заграва розливалася в піднебессі над крижаними вершинами Тянь-Шаню. З ревом проносилися по дорозі машини.
— Отак воно буває,— задумливо промовив Байтемір після недовгої мовчанки.— Не слід мені зараз їхати з дому. Якщо Асель надумає йти, нехай совість у неї буде чиста, хай скаже мені про це і вислухає останнє напуття синові. Адже він мені рідніший за рідного. А відібрати його у них не можу... Через те й не їду нікуди. Тим паче на Памір. Не для газети, звісно, я розповідаю. Просто як людина людині...
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА
З Ільясом ми розсталися в Оші. Він поїхав на Памір, а я в своїх справах.
— Приїду, розшукаю Алібека. Почну нове життя! — мріяв Ільяс.— Не думайте, я не пропаща людина. Мине якийсь час, одружуся, буде у мене дім, сім'я, діти,— словом, усе, як у людей. І друзі, й товариші знайдуться. І лише одного у мене не буде, того, що втрачено безповоротно, назавжди... До останніх днів своїх, до останнього зітхання пам'ятатиму Асель і все прекрасне, що було між нами.
Ільяс задумався, понуривши голову. Помовчавши, додав:
— В день від'їзду я пішов до озера, на те саме круте узгір'я. Я прощався з Тянь-Шаньськими горами, з Іссик-Кулем. Прощай, Іссик-Куль, пісне моя недоспівана! Поніс би я тебе з собою, з синявою твоєю і берегами жовтими, та не дано мені, так само як не можу я понести з собою любов коханої людини. Прощай, Асель! Прощай, тополенько моя в червоній косинці! Прощай, .люба. Будь щаслива!..