Так Асель з синашем залишилися у нас на дорожній ділянці.
Кімнатка, прибудована в дворі, була холодна, і я настояв, щоб Асель з сином оселилася в моєму домі, а сам перебрався в прибудову. Мене це цілком улаштовувало.
Відтоді життя моє стало іншим. Ніщо начебто не змінилося, я, як і раніше, залишався сам, але ожила в мені людина, відігрілася душа після довгої самотності. Звичайно, і раніше я був серед людей, але можна жити з ними поряд, працювати, дружити, робити спільне діло, допомагати й приймати допомогу, і все-таки є такий бік життя, якого нічим не заміниш. Прив'язався я до малюка. В обхід іду, вкутаю його тепліше і беру з собою, ношу по дорогах. Весь вільний час бував з ним. Не уявляв собі, як жив раніше. Сусіди мої — люди хороші, добрі були і до Аселі й до Самата. Дітей хто не любить? А Асель щиросерда, відверта, скоро прижилася на ділянці. Я ж прикипів до малюка ще й через Асель. Чого там критися, та й від себе ж я не приховав, як не намагався. Полюбив я її. Полюбив одразу на все життя, всією душею. Всі прожиті па самоті роки, вся туга й страждання, все, що було втрачено, все злилося в цьому коханні. Але сказати про це я не мав права. Ждала вона його. Довго ждала, хоч і взнаки не давала. Часто помічав я, коли працювали ми на дорозі, як зустрічала й проводжала вона З чеканням в очах кожну машину, що проходила мимо нас. А іноді брала сина, йшла до дороги і цілими годинами просиджувала там. А він не з'являвся. Не знаю, хто він був і який з себе, про це я не питав, і вона ніколи не розказувала.
Час минав потроху. Самат підростав. Ох і жвавий, славний карапуз! Не знаю, навчив його хто чи сам він, тільки почав звати мене татом. Як побачить, кидається на шию: "Ата! Ата!" Асель задумливо усміхалася, дивилась на нього. А мені і радісно й боляче. Радий би йому батьком бути, та що вдієш...
Того року якось влітку ремонтували ми дорогу. Машини йшли проїздом. Асель раптом крикнула одному шоферові:
— Гей, Джантаю, зупинися!
Машина проскочила з розгону і загальмувала. Асель побігла до шофера. Про що вони там поговорили, не знаю, але почув, як вона раптом крикнула:
— Брешеш ти! Не вірю! їдь звідси! їдь зараз же! Машина пішла далі, а Асель кинулася через дорогу і побігла
додому. Здається, плакала вона.
Робота валилася з рук. Хто він? Що сказав їй? Всякі сумніви і догадки змагали. Не втерпів я, пішов додому, а Асель не виходить. Увечері я все ж зайшов до неї.
— А де Самат? Скучив я за ним!
— Ось він, тут,— сумовито відповіла Асель.
— Ата! — потягся до мене Самат. Я підпяв його на руки, бавлю, а вона сидить сумна і мовчить.
— Що сталося, Асель? — спитав я. Асель тяжко зітхнула.
— Поїду я, Баке,— відповіла вона.— Не через те, що мені тут погано. Я вам дуже вдячна, дуже. Та тільки поїду... Куди-небудь, сама не знаю куди...
Бачу я, справді може поїхати. Мені нічого не лишалося, як сказати правду:
— Що ж, Асель, затримувати не маю права. Але й мені не жити тут. Доведеться піти звідси. А я вже один раз покидав пусте місце. Та що тут поясняти. Сама, Асель, знаєш. Якщо ти поїдеш, для мене це буде те ж саме, як тоді на Памірі. Подумай, Асель... А коли повернеться він і серце покличе назад, то заважати не буду, ти, Асель, завжди вільна.
З цими словами я взяв Самата на руки і пішов по дорозі. Довго ходили ми з ним. Нічого не розумів він, малюк мій.
Асель поки що від нас не їхала. Але про що вона думала, що вирішила? Я аж висох за ці дні, змарнів на обличчі.
І от якось опівдні заходжу в двір, дивлюся, Самат по-справжньому намагається ходити. Асель підтримує його, боїться — впаде. Я став.
— Баке, а син твій уясе ходить, дивися! — радісно усміхнулася вона.
Як вона сказала? Син твій! Я покинув лопату, присів навпочіпки і поманив до себе малюка:
— Тай-тай-тай, верблюденятко моє! Ну, йди до мене, тупай ніжками по землі, сміливіше тупай!
Самат розкинув руки.
— Ата! — шкутильгає ніжками, біжить. Я підхопив його на льоту, високо підкинув над собою і міцно пригорнув до грудей.
— Асель! — сказав я їй.— Давай-но улаштуємо завтра свята "розрізання пут" для дітвори. Ти приготуй мотузочок з білої та чорної вовни.
— Добре, Баке! — засміялася вона.
— Так, так, обов'язково з білої та чорної вовни...
Я сів на коня, поскакав до друзів-скотарів, кумису привіз, свіжого м'яса, і на другий день ми запросили сусідів на наше маленьке свято "розрізання пут".
Я поставив Самата на землю, спутав йому ноги чорно-білим мотузочком, немов стриножив. А поряд з ним поклав ножиці й скомандував дітям, які стояли на другому кінці двору:
— Хто перший прибіжить і розріже пута, тому перший подарунок, а решті — по черзі. Ану, хлопці! — махнув я рукою.
Діти з гиканням побігли, мов на скачках. Коли пута розірвали, я сказав Саматові:
— Ну, синку мій, біжи тепер! Беріть його, діти, з собою. Дітлахи взяли Самата за руки, а я промовив їм услід, ні да
кого не звертаючись:
— Люди добрі! Моє лошатко побігло по землі! Нехай вона буде бистроногим скакуном!
Самат біг за дітьми, потім обернувся: "Ата!" — і впав. Ми з Аселлю разом кинулися до нього. Коли я підняв з землі малюка, Асель вперше сказала мені:
— Рідний ти мій!
...Отак ми стали чоловіком і жінкою.
Зимою разом з синашем з'їздили до старих в аїл. Довго ще були вони ображені. Довелося нам з Аселлю за все відповідати. Я їм всю правду розказав, усе як було. І вони простили Асель, заради внука простили, заради нашого майбутнього.
Час минав непомітно. Саматові зараз п'ятий рік. В усьому у нас з Аселлю згода, і тільки одного ми ніколи не зачіпаємо, тільки про одно не згадуємо. Між нами ніби мовчазна умова: та людина для нас не існує...
Але в житті не завжди буває так, як ти хочеш! Він об'явився тут зовсім недавно...
Трапилася аварія на дорозі. Вночі. Ми з сусідом, помічником: моїм, побігли дізнатися, що сталось. Прибігаємо. Вантажна машина врізалася в стовпи. Шофер весь побитий, майже непритомний і п'яний. Пізнав я його, тільки ім'я не міг згадати. Зарятував він нас одного разу в біді, потягнув на буксирі машину на перевал. А то ж неабияка справа — по Долону. Раніше такого тут не бувало. А він був наполегливий, одчайдушний хлопець,, притягнув нас до садиби. Дуже сподобався він мені тоді, до> душі припав. Незабаром після того хтось добрався до перевалу з причепом. 30ВСім небагато лишилося йому, та, мабуть,, щось стало на перешкоді. Завалив шофер причеп у кювет, покинув і поїхав. Я подумав ще тоді, чи не він, ця одчайдушна голова. Пожалкував, що не пощастило сміливцеві добитися свого. Але після того машини почали ходити з причепами через перевал. Пристосувалися хлопці і правильно зробили.