— Хлопчик? — спитав я.
Вона кивнула головою. Бачу, змерзла бідолашна, пальто на ній легеньке. А я й узимку плащ ношу поверх кожушка, не можна в нашій роботі без нього. Притримуючи малюка, я простягнув, їй вільний рукав:
— Тягніть з мене плащ. Так застудитися можна.
— Ні, що це ви, не турбуйтесь,— відмовилася вона.
— Тягніть, тягніть! — наполіг я.— ЗакРиваитесь од вітру. Вона закуталася в плащ, я підіткнув поли їй під ноги.
— Нагрілися трохи?
— Нагрілась.
— А чого ж це ви так пізно?
— Та так уже довелося,— стиха відповіла вона.
Тим часом ми поїхали міжгір'ям. Тут було рудникове селище. Всі вже спали, у вікнах темно. Собаки гавкали й бігли за машиною. І раптом я спохватився: куди ж вона їде? Я чомусь думав, що на рудник, далі нікуди: перевал, а там наша ділянка.
— Ви, мабуть, приїхали? — сказав я їй і постукав у кабіну.— Залишилося недалеко до перевалу, а далі машина не піде.
— А тут що? — спитала вона.
— Рудник. Вам хіба не сюди?
— Я... я сюди їхала,— непевно сказала вона. Але потім хутко встала, подала мені плащ, взяла на руки дитину. Малюк зараз же почав хникати. Щось тут було не гаразд, біда якась у неї. Залишити її саму вночі на холоді?
— Вам нікуди їхати! — не вагаючись прямо сказав я.— Не подумайте чогось поганого. Дайте сюди малюка! — Я майже силою взяв його.— Не відмовляйтеся. Переночуєте у нас на ділянці, а там діло ваше. Все! Поїхали! — крикнув я шоферові.
Машина рушила. Жінка сиділа мовчки, уткнувши лице в долоні. Не знаю, може й плакала.
— Не бійтеся! — заспокоював я.— Я вам нічого поганого не заподію... Я дорояшій майстер Байтемір Кулов. Можете вірити мені.
Улаштував їх у себе. Була у нас вільна кімнатка в прибудові у дворі, вклався я там на тапчані. Довго не міг заснути. Роздумував. Якийсь неспокій був у мене на душі. Розпитувати незручно, я й сам не люблю цього, а все ЯЇ довелося дещо спитати, може, людині допомога потрібна. Відповідала вона стримано, неохоче. Проте я вгадував те, що вона не договорювала. Коли у людини якесь лихо, за кожним її словом — десять невимовлених. Пішла вона з дому, від чоловіка. Горда, мабуть. Помітно, що страяїдає, побивається, але не здається. Ну що ж, кожному вільно діяти, як він хоче. їй видніше. І все ж жаль мені було її, зовсім молода жінка. На дівчину схожа, струнка така. Ласкава, мабуть, сердечна. Як міг чоловік допустити, щоб вона кинула все й пішла від нього? Ну, та це їхня справа. Посаджу завтра на якусь попутну машину і до побачення. Стомився я в той день, засинаю, і здається мені, що їду в машині, а під кожушком у мене малюк. Пригрівся, пригортається під серцем.
Встав я на світанку. Пішов в обхід, та чогось скоро повернувся. Як там, думаю, мої гості? Обережно, щоб не розбудити, затопив пічку, поставив самовар. А вона, бачу, вже встала і зібралася їхати. Дякує мені. Без чаю я їх не відпустив, заставив трохи почекати. Мій нічний попутник-малюк був забавним хлопчаком. З великою радістю погрався я з ним... 3а чаєм спитав:
— Вам куди їхати? Вона подумала і сказала:
— До Рибачого.
— Рідні там?
— Ні. Батьки мої в аїлі, за Тосором.
— О, то це вам з пересадкою доведеться. Незручно.
— А я й не їду туди. Не можна нам в аїл,— задумливо сказала вона синові.— Ми самі винні.
Я подумав, що вона, мабуть, вийшла заміж проти волі батьків. Як потім виявилося, так воно й було.
Зібралися вони йти на дорогу, але я умовив їх зачекати, посидіти поки що дома, щоб не стояти з дитиною на вітрі. Машину міг і я зупинити.
Я йшов до дороги, а на душі було тяжко. Не знаю чому, сумно й тужливо ставало, коли думав, що от вони зараз поїдуть, а мені знову лишатися самому.
Спочатку попутних машин не було. А потім я пропустив одну, не підняв руки. І сам злякався. Навіщо я це роблю? Отут і почалися мої муки. Машини йшли, а я все відкладав. Зараз, думаю собі, оту машину зупиню, і знову рука не піднімалася. Аж в жар кинуло мене. Вона чекає там, надіється. Огидним став сам собі, а вдіяти нічого з собою не можу. Ходжу по дорозі туди й сюди. Якісь виправдання, причини знаходжу. То кабіна холодна — шибки вибиті, то машина не та, то шофер не сподобався — лихач, а може, напідпитку. А коли машини йшли з зайнятими кабінами, радів, як хлопчисько. Тільки не зараз, тільки б ще трохи, ще хвилин з п'ять побули б дома. "А куди їй їхати? — подумав я.— В аїл не можна, сама сказала. До Рибачого, де при-ткпеться вона там з дитиною? Загубить малюка, зима ж. То нехай краще залишається тут. Поживе трохи, поміркує, що й до чого. Може, повернеться назад до чоловіка. Чи він її розшукає..."
Ех, мука мені з нею, краще б я одразу привів її до дороги й вирядив! Години зо три я отак ходив і тупцявся на місці. Зненавидів себе. Ні, думаю, приведу її й при ній зупиню машину. Інакше нічого не вийде. Пішов назад додому. А вона вже виходить з дверей, стомилася чекаючи. Мені стало соромно, глянув на неї, як хлопчисько, що дуже завинив.
— Заждалися? — пробурмотів я.— Машин нема попутних, не те що нема, не підходящі начебто. Ви пробачте мені... Не подумайте чогось... Ради бога, зайдіть на хвилину в дім. Дуже прошу вас!
Вона здивовано й сумовито подивилася на мене. Мовчки вернулася в дім.
— Ви жалієте мене? — спитала вона.
— Ні, не через те. Розумієте... Боюся за вас. Важко вам буде. Як житимете?
— Працювати буду. Мені не звикати.
— Де?
— Десь улаштуюся. Але назад не повернусь і в аїл не поїду. Буду працювати й жити.
Я замовк. Що я міг відказати? Вона зараз ні про що не думала. В ній відчувалися образа, гордість. Ці почуття гнали її невідомо куди. Та легко ж сказати — буду працювати й жити. Не так-то одразу це налагодиться. А неволити людину не можна.
Хлопчик потягся до мене. Я взяв його на руки. Поцілував, а сам думаю: "Ех, гарненький ти мій, доведеться нам зараз розстатись. Любим ти мені став, як свій, рідний..."
— Ну, що ж, ходімо,— стиха сказав я.
Ми підвелися. Я поніс малюка, але на дверях зупинився.
— А робота й у нас знайдеться,— мовив я.— Можете яшти і працювати. Є й квартира невеличка. Справді, залишайтеся. Не поспішайте. Поїхати завяїди встигнете. Подумайте...
Вона спершу не погоджувалася. Та кінець кінцем я переконав її.