Ми ж із Дариною Дмитрівною продовжували відвідувати той університет недолугий, ще й сиділи за однією партою.
— Ви мені, Анатолію, будете пояснювати, коли що не так. "Пояснювати" не випало жодного разу. На всіх лекціях
Дарина Дмитрівна сиділа з такими очима відсутніми, наче вона була бозна й де, тільки не тут. Час від часу вихоплювала з величезної сумки листочок паперу, щось записувала поспіхом і знову сиділа відсутня. Буває, й лекція закінчиться, а вона все ще сидить.
— Дарино Дмитрівно, пора додому.
— Що?.. Почекайте, я щось запишу...
Вона саме працювала над "Сестрами Річинськими", і вся ота сумка була вщерть набита списаними гарячково листочками.
Я ж із дурного розуму надумався законспектувати весь "Капітал" — Марксову неосяжну бамбелу, про яку ще царський цензор сказав, що її можна дозволити, бо мало хто її прочитає, а якщо й прочитає, то нічого не зрозуміє. В мені розгорівся чисто спортивний інтерес, і я півроку списував зошит за зошитом, поки нарешті добрався до кінця. І коли я їх показав, оті зошити, викладачеві вже на екзамені, він подивився на мене, як на такого, що був несповна розуму.
— Ви законспектували весь "Капітал"?
Та й поставив п'ятірку, нічого навіть не питаючи.
Зараз убийте — не згадаю жодної фрази з того конспекту. Білі коти Фрідріха Енгельса з голубими очима, які завжди або майже завжди бувають сліпими, ще з дитинства врізалися в мою пам'ять, а з "Капіталу" не запам'ятав жодного слова.
Дарина ж Дмитрівна, коли настала її черга відповідати, взяла зі столу екзаменаційну картку та й стала одразу ж нишпорити в необ'ємній сумці своїй:
— Йой! Я поділа десь окуляри! Збігаю та пошукаю, бо ніц не бачу.
Так і вийшла з тим квитком у руці.
Повернулась, коли вже й екзамени закінчувалися. Тримала списані дрібно листочки.
— Ніж ото говорити, ліпше я вам прочитаю. Екзаменатор лише всміхався на ту хитрість дитячу. Він був
у захопленні від "Повнолітніх дітей", що їх Дарина Дмитрівна завбачливо йому подарувала, і, ґречно вислухавши, поставив таку саму п'ятірку, як і мені.
— І треба було ото вам свій мізок сушити? — хитала головою Нанашка, коли я розповів їй про конспект.— Ви б ліпше щось своє написали.
Вона не "сушила свій мізок" на наших збіговиськах. Сиділа завжди в куточку, я щось не пам'ятаю її у президії. Мудра Нанашка, вона знала ціну тимчасовим тим почестям, що збігають безслідно, як каламутна вода.
Лише один її виступ я й пам'ятаю. На зборах, присвячених розвінчанню культу особи Сталіна. Коли всі заговорили, що ось тепер народ наш розігнеться, устане з колін. Слухала, слухала, про себе всміхаючись, а потім підняла, як школярик, долоньку:
— А можна мені? І почала:
— Це мені ще покійний тато розказував. Ув одній божевільні якось вирішили випустити всіх хворих на волю. Щоби подивитися, куди вони підуть. А вони побігали, побігали довкола бараку та й знову вернулись назад. За грати й замки... То ви сподіваєтесь, що нарід отак одразу й розправиться? Гай, гай!..
І досі згадую ці пророчі слова. Чуючи майже щоденне: назад в есесер!
І вірш пам'ятаю молодого Павличка. Чи не оцими словами Вільде і навіяного. Про смерть Торквемадо, про те, як усі люди заливались слізьми. "Не посміхались навіть крадькома". Бо добре знали, пам'ятали, "що здох тиран, але стоїть тюрма".
Вірш був опублікований в його збірці "Правда кличе", пильне партійне начальство унюхало одразу ж крамолу, і посипалися громи-блискавиці на видавництво. Редактор збірки одержав сувору догану, Павличка, тоді ще студента уні-
верситету, теж викликали в обком, наполегливо раїли пи сати вірші, спрямовані проти буржуазних націоналістів, але молодий поет, на шану йому, жодного такого вірша не написав, а щоб одкараскатись од партійної тічки, вибрав більш нейтральний об'єкт — папу Римського. Був серед тієї примусової поезії і вірш "Плюю на папу!", і коли ця збірка перевидавалася уже в Москві, якась поетеса російська запропонувала назвати наступну збірку поезій Павличка: "Плюю на маму!.."
Та це так, до слова прийшлося. А поки що Дарина Дмитрівна кладе на стіл видавництва рукопис "Сестер Річин-ських", роману, який став би окрасою будь-якої літератури. Тільки не нашої. Тільки не в нас.
Господи, чи ми такі вже багаті? Чи в нас на кожному кроці як не Франко, то Бальзак?
О горе — не-Бальзак. Так прозвали ми Торнавського. За товстелезні романи, які він пік майже щороку. Одержуючи за свої недолугі аркуші ту ж саму платню, що й Вільде: по всіх видавництвах в оплаті процвітала зрівнялівка і плодовитий напівграфоман, залізними ліктями пробившись до Спілки письменників, часто-густо одержував набагато більші гонорари, ніж справжній талант, який власною кров'ю писав кожну фразу. Чи не найяскравіший приклад — Григір Тютюнник, кожна новела якого — на вагу золота: все своє недовге життя ходив жебраком.
В романах Торнавського було все, що вимагали партія і уряд. Бракувало лише одного: життєвої правди. Це були ідеально скомпоновані схеми — за методом соцреалізму.
Скільки ми попомучились, романи ті редагуючи. Намагаючись вдихнути в них трохи життя. Наші зауваження Тор-навський відмітав, як кажуть, з порога, його ні в чому не можна було переконати. Особливо коли став секретарем партійної організації Спілки. Двері видавництва став одкри-вати ногою.
Якось приніс черговий роман, урочисто поклав переді мною на стіл.
— Оце — плід моєї напруженої праці. Прошу негайно передати Петрові Степановичу на рецензію. Я з ним домовився.
— Але ж спершу ми повинні ознайомитись з твоїм романом! — пробував я заперечити.— Прочитаємо, напишемо редвисновок, а тоді вже й на рецензію...
— Обійдемось без редвисновку,— обірвав категорично Тор-навський.— Козланюк не буде чекати, поки ви тут валандатиметесь. Чи ти забув, ким він зараз працює?
Не забув. З трудом додзвонився в облвиконком:
— Петре Степановичу, тут у мене рукопис нового роману Торнавського...
— То й що?
— Він сказав, що домовився з вами, що ви його прорецензуєте.
Довга пауза. Потім якось аж сердито:
— Мені тільки й роботи, що читати ваші рукописи!
— То не заносити?
— Принесіть!
Минув місяць. Торнавський телефонував майже щодня, вимагав підштовхнути старого: актуальна ж тема, горить! Врешті, після кількох нагадувань, по телефону сердите: