— Заберіть!
Розв'язую папку — сам лише рукопис. А де ж рецензія?
— Петре Степановичу, ви забули передати рецензію!
— Не забув. Дивіться першу сторінку.
Знову розв'язую папку. На титульному листкові, поверх назви роману — розгонистий (чорнило з-під пера так і бризнуло) напис: "Гівно!". І нижче: "П. Козланюк".
По найвищій ставці оплатили ми ту найкоротшу в світі рецензію.
У своєму житті я не стрічав людини щирішої од нашого вуйка. В ньому було щось од дитини, яка ще не навчилась лукавити. З отакою дитячою щирістю він і дожив до могили. Різав правду у вічі, незважаючи на чини та посади. Його з голови облвиконкому невдовзі й прибрали: пересварився з усім апаратом.
Якось, пригадую, ми зібралися на загальні збори письменників. Обговорювали суто творчі питання. Прийшла на ті збори й представниця обкому партії, яка пацювала в ідеологічному відділі і нами, як тоді говорили, куріровала. Вийшла на трибуну та й стала повчати, про що і як треба писати: Сипала обкатані фрази-загальники, вдавалася до цитат. Козланюк, що вів збори, слухав-слухав, наливаючись сердитою кров'ю, врешті не витримав:
— Сцикуха!.. Кого ти взялася повчати?.. Геть до біса з трибуни!..
Що йому потім казали в обкомі — один Бог знає.
А ми його дуже любили. Він був нашим Вуйком і нікого з нас не давав на поталу. У себе, в спілчанській сім'ї, міг наговорити кожному з нас що завгодно, особливо коли попадешся йому під руку гарячу, але поза Спілкою... Поза Спілкою — зась! "Ми й без вашої помочі якось розберемось".
З А Дімаров
65
Останній раз я бачив Петра Степановича Козланюка восени шістдесятого року. В Ірпені, в Будинку творчості письменників. Був важко хворий: злоякісна пухлина в мозкові. Часто ковтав пігулки: весь час боліла голова. Я застав його сонячного ранку: сидів на веранді, не зводив погляду з двох горобців, що зчепилися битись за якусь стеблинку. На змучене обличчя його пробивавсь дитячий усміх.
— Он погляньте на ті милі птахи. Скільки там того мозку, а теж мають свій розум. Одужаю, обов'язково напишу казочки для дітей.
Не написав...
Львівська організація Спілки письменників складалася в той час в основному із нас, східняків. Та й то частина писала чужою, а то й нелюбою для західняків російською мовою: скільки горя принесли її представники на землі Західної України!
Місцеву інтелігенцію наші славні органи випололи ще в тридцять дев'ятому році. Особливо ретельно полювали за тими, хто працював у "Просвіті" або в українських (читай: націоналістичних) часописах. А де письменникові друкуватися, як не в часописі?
Тих же, хто, на думку органів, був лояльний до радянської влади, розстріляли уже на початку війни, в сорок першому. Під час евакуації. Гнали під конвоєм на схід, а коли виникла загроза оточення, постріляли всіх до одного. Щоб не дісталися німцям. Убили навіть сина Івана Франка.
Під час окупації криваву роботу енкаведистів довершив каральний батальйон "Нахтігаль".
Якимось чудом вціліло кілька письменників, про яких я вже згадував.
Козланюк же, .Талан і Шмигельський повернулись до Львова в обозі Червоної армії.
Ярослава Галана живим я вже не застав. Читав лише, перебуваючи в Луцьку, його численні памфлети, спрямовані проти уніатської церкви та Ватікану, і вони мені страшенно подобались.
В п'ятдесят першому чи в п'ятдесят другому році... Здається, таки в п'ятдесят першому я був на відкритому процесі, де судили убивців Галана. Процес цей відкритим можна було назвати лише умовно: міліції зігнали чи не з усієї Західної України. Прорвавшись через міліцейські кордони, я йшов, тримаючи в руці перепустку, крізь зімкнуті шпалери молодиків уже в цивільному, які промацували поглядом на мені кожну ниточку.
Сидів недалеко від підсудних, тому мав можливість добре їх роздивитись. З особливою увагою розглядав не того, хто вбив Галана, а священика, який по завданню Ватікана організував убивство. Я вже знав, що священик цей був добрим знайомим Вільде, навіть вінчав її з полковником Радянської армії (полковника одразу ж звільнили у відставку, ще й з партії вичистили), на ті часи отакого знайомства було досить, щоб і собі опинитись за гратами, я саме редагував "Повнолітні діти" і по-справжньому переживав за Нанашку. Чув, що її теж на цей процес запросили, але вона чи то прикинулась хворою, чи злягла в ліжко по-справжньому.
Священик був вбраний в новий-новісінький, наче щойно з магазину костюм, в сніжно-білу сорочку ще й яскраву, розцяцьковану веселими квіточками краватку. Та краватка, мабуть, добре здушила йому горло, бо він весь час її одтя-гував, ще й головою посмикував. Костюм же на ньому теліпався, наче на вішалці. Це була вже й не людина — тінь од людини.
Особливо вразило мене неприродно біле, наче з паперу, обличчя. Й застиглі, як у мертвого, очі. Він і відповідав, ледь одводячи голос, і суддя весь час йому нагадував:
— Не чутно! Говоріть голосніше!
А мені здавалося, що йому говорити голосніше заважала ота весела краватка. Що петлею вп'ялася в горло.
Вбивця ж Галана виглядав як нормальна людина. І костюм на ньому сидів як улитий, і обличчя, чисто поголене, було рожевого кольору. Голос його лунав спокійно та рівно, він відповідав якось аж охоче. Було таке враження, що він не тільки відповідав, а й своєю розповіддю підводив суддю до наступного запитання. Прокурора ж він, здається, зовсім не слухав, а на адвоката, який мимрив щось про пом'якшення кари, дивився з неприхованою зневагою.
Дивна поведінка людини, на яку чекає смертна кара!
Процес тривав кілька днів. Обох засудили до страти. Священика замалим не попід руки виводили, вбивця вийшов так, наче йому смертельно набридли і суддя, й прокурор, і адвокат, і всі ми, в залі присутні.
Згодом мені переповідали, що коли зачитали вирок, вбивця, до судді звертаючись, вигукнув:
— Ми так не домовлялись!
Не знаю. Я особисто такого не чув...
Весь процес я просидів поруч із Шмигельським, що прибігав сюди, як на цікаву виставу. Щоразу я заставав його на місці: так він боявся запізнитись.
З*
67
Цю людину в нас ніхто не любив. Пам'ятаю, як на чергових партзборах один із письменників, на якого Шмигельсь-кий накатав чергового доноса, розгнівано вигукнув: