А в голові спогад, як ми, львівські письменники, їздили до Москви на урочистий прийом у Спілці письменників. І як було сказано, що "Сестри Річинські" ввійдуть до золотого фонду світової літератури. Як похвалили й мене за книжечку "Через місточок", і Дарина Дмитрівна, вже виходячи зі Спілки, запитала, лукаво всміхаючись:
— А що, приємно, коли по голівці погладять?..
— Дарино Дмитрівно, дорога наша Нанашко!..
Вона важко хворіла — згасала, як свічечка. Могутній розум її, що вміщав цілий Всесвіт, поступово тьмарився, ставав, як у дитини. Забувала вже дітей своїх найдорожчих: написані нею романи та повісті. Коли саме тоді у Львівському театрі готувався спектакль по її ромаиові і режисер приїхав до неї за порадою, вона запитала здивовано:
— А що це таке: "Сестри Річинські"?
І ще розповідав її син, що вона перед смертю не могла спокійно бачити сірники. Дістане з коробки сірник, запалить і дивиться, дивиться незблимно на вогник. Догорить, обвуглиться — дістає інший. І так, поки всю коробку не випалить...
— Ви йдете в землю, яку так палко любили, і хай Вам вічним пам'ятником будуть вами написані книги!..
Триває похоронна церемонія. Щиро промовляють незнайомі мені люди, низенько вклоняються. А цих узнаю відразу: представники міськкому, обкому. Тримають перед очима листки з віддрукованим текстом. (Господи, і тут шпаргалки, і тут!), на обличчях — маски офіційного суму. Цьому невигубному племені однаково де виступати: на похоронах чи на партзборах. Акуратно складають одчитані папірці, ховають до кишень — чи не для звітів?
І знову щирі промови людей, які знали Дарину Дмитрівну, зачитувались її творами.
І не вірилось, що Вона лежить у домовині. Що на Неї ляга важке віко, затуляючи од нас, живих, шо це її опускають в могилу. І яка ж холодна земля, що її ми беремо до рук і кидаємо туди, в чорне провалля, де навіть сонячні промені гаснуть...
Прощайте, Дарино Дмитрівно, прощайте навік!..
Потім я сидів за поминальним столом. Не в Спілці, куди мене забули запросити... Та й яке це мало значення зараз: все здрібніло, —се змаліло перед вічною таємницею смерті.
Коли вже люди розходились і пам'ятники, що їх досі люди ті й заступали, стали збігатись, як цікаві дітиська, до свіжого пагорбка: ану кого ж це до нас підселили?.. Коли цвинтар поступово став порожніти, поринаючи в тишу одвічну, до мене перевальцем підійшов Олександр Іванович Белов, з яким я здружився, ще працюючи у львівському видавництві.
— І от не стало нашої Дарини Дмитрівни...— Добрі очі його мерехтіли болісним смутком.— Ходімо до мене, пом'янемо покійницю.
Скрипів поруч протезом, мовчазний та замислений.
Отак я й опинився за швидкоруч зібраним поминальним столом у квартирі Белова. За чаркою, за спогадами про На-нашку незчувсь, як надійшов час вирушати на вокзал: повертатися додому.
Пригадую...
Тепер слово це буде виникати щоразу, коли заходитиме мова про Вільде. Про ту, живу ще Нанашку, якусь особливо по-домашньому затишну. Досить було їй появитись у Спілці, і будь-яка суперечка, якою б вона не була запальною, одразу ж згасала перед її незмінним, з ласкавою посмішечкою сказаним:
— А послухайте, хлопці, сюди...
І ми, молоді та гарячі, що наскакували один на одного розгніваними півниками, забували невдовзі, з-за чого, власне, й завелися...
— А послухайте, хлопці, сюди...
Десь у п'ятдесят п'ятому році один із синів Дарини Дмитрівни (молодший чи старший — забув) надумався стати отаким собі Довбушем: одбирати в багатих добро та й роздавать бідним людям. Запалив цією ідеєю ще кількох підлітків, знайшли криївку в лісі недалеко од Львова, полишену оунів-цями, стали потай зносити туди зброю і харчі, щоб з початком літніх канікул вирушити на першу акцію. Встигли наносити з мішок сухарів, дві шаблюки ще польської армії і п'ять самопалів, ними ж і зроблених. І ще мисливську рушницю, поцуплену в тата.
На ту криївку, обладнану заново, випадково натрапив лісник та й привів кагебешників. Влаштували засідку, і незабаром всі "довбушівці" на чолі зі своїм отаманом опинилися в їхніх обіймах.
Коли б це трапилось років зо три раніше, хлопці б набралися горя. Світила б їм спершу в'язниця, а пізніше й далекі табори в Сибіру, та й їхніх батьків підмели б усіх до одного, бо не буває ж диму без вогню... Але Сталін уже лежав мертвий, хоча і в мавзолеї поки що, і хоча ще стояли всі до одної в'язниці і таборів не поменшало, в повітрі ледь чутно запахло відлигою і героїчні органи наші до неї тривожно принюхувалися. Тож обмежилися лише тим, що хлопців повиключа ли зі школи, директора та учителів-вихователів познімали з роботи, а батьків наказали добряче побити на зборах у тих колективах, де вони й працювали.
Зібралися й ми: проробляти Дарину Дмитрівну. За те, що занехаяла сина, який ледь не став — страшно й подумать — довбушівцем-оунівцем.
Дарина Дмитрівна слухала гнівні виступи наші, слухала, ще й головою схвально покивувала:
"А так... А так... Оце ви файно сказали..." Дарина Дмитрівна й не думала ображатися чи заперечувати, а коли їй надали слово для каяття, вона завела ласкавеньку мову про те, що от як добре, що ми така дружна сім'я, що так вболіваємо одне за одного і було б негоже, коли б ми взяли та й отак собі й розійшлись:
— Я прихопила із собою канапки, то й прошу всіх до столу. Там за чайком і поговоримо гарненько, любенько.
А стіл у кімнаті сусідній накритий так, що не гріх і Новий рік зустрічати!
Чаювали до пізньої ночі. Розходились — цілували по черзі Нанашку. Хто руку, а хто й щічку.
А щоб одчепитись од райкому та й органи ті заспокоїти, вирішили записати Дарину Дмитрівну до вечірнього університету марксизму-ленінізму. Записали туди і мене, бо мав незакінчену вищу освіту, та ще й Ольгу Баркову, невідомо за яку провину. Мабуть за те, що мала язика, наче бритву. Вона недовго в тому університеті й навчалася. Якось на занятті по історії партії на запитання, в чому найяскравіше проявився патріотизм великого російського народу, відповіла, як відрізала:
— В єврейських погромах!
Баркову на другий день з університету й витурили, а книжку її, вже відредаговану, пустили під ніж. Згодом вона й зовсім зникла зі Львова — перебралася кудись під Москву. А наш партійний секретар Микола Торнавський ще довго вичитував із своїх святців, що не придивилися вчасно та не перевиховали. Для тих виступів була серйозна підстава: ніхто не критикував так різко й нещадно твори Торнавського, як Ольга Баркова.