— Це така правда, як на Поділлю хліб по кіллю, а ковбасами хліб загороджений,— бубонів цвинтарний сторож посеред дитячого гурту, що валом валив зі школи.
— Це така правда, як пси траву їдять,— мимрив на автобусній зупинці серед пасажирів.— А я знаю, як мухи коня з’їли, а вовк помагаві
Ми здибалися з дядьком Опанасом саме на автобусній зупинці — я повернувся в Яблунівку від районного стоматолога, куди мене водив зубний біль. Цвинтарний сторож якийсь час ішов назирці за мною, а потім крикнув, наче гарапником по мокрій траві ляснув:
— А я все знаю!.. Знаю, бо бачив отих сім вовків — і всі білі.
І несподівано моторно, мовби пущене з руки велосипедне колесо, підкотився впритул.
— І зовсім не міліція була з обшуком у Вівді Оберемок. А навідувались оті!..
— Хто? — Очі в цвинтарного сторожа скидались на два сейфи з електронним секретним замком, які нікому не відкриють своїх таємниць.— А хто ж саме, дядьку Опанасе?
— По світах уже нафти нема, поменшало, правда?
— Але ж де нафта, а де Яблунівка з Вівдею Оберемок!.. Хто навідувався?
— Оті, що нафту їм треба.
— Свят-свят, дядьку Опанасе, перехрестіться!
— Аж по світах уже переходять із бензину на спирт, правда? Скоро машини жертимуть спирт замість бензину. Все переганятимуть на алкоголь. Грузовики, автобуси, літаки — всі заправлятимуть алкоголем. Спиртом чи горілкою, вином чи коньяком. Уже такі мотори є!
— Ну є, ну шукають вчені,— мусив згодитись я, пригадавши всякі курйозні й серйозні повідомлення в пресі.— З тростини теж виготовляють спирт, яким хочуть годувати дизельні двигуни...
— Ось я й кажу! — зрадів цвинтарний сторож.— Замість нафти та бензину — спирт! І самогон! Із меляси, з картоплі, з буряків, із цукру, із зерна, із яблук, із вишень, із винограду!
— Якщо стільки напоїв машинам, то машини їздитимуть п’яні, мов чопи. Будуть потрібні для них не тільки гаражі чи автопарки, а й забігайлівки та витверезники.— Мені згадалось недавнє видіння американської машинної цивілізації, і я додав:—А й кафе, ресторани!.. Там вони питимуть коктейлі чи вишнівку, віскі з содовою, чачу, цуйку, ракію...
— Як треба, то не тільки гаражі, а й витверезники будуть! — запевнив цвинтарний сторож.
— Але ж стривайте, дядьку Опанасе!.. Хто навідувався до Вівді Оберемок, як не міліція?
— Могли й перевдягнутись під міліцію оті, що немає нафти в них. Хіба не введуть в оману, коли вигоду мають на оці?.. Вівдю знають за її самогон і в районі, і в області, і в світі. Ось і прителіпалися зі світу на якихось своїх ракетах, щоб викрасти її секрети.
— Секрети? Навіщо?
— Бо коли нафта вся вичерпається, то навіть самогон стане стратегічним продуктом. Втямили? Тим більше такий продукт, який жене Вівдя Оберемок.— При згадці про той продукт, якого домагається їхня яблунівська самогонниця, в очах цвинтарного сторожа появились хмільні бісики, що наче бились між собою навкулачки.— Перша склянка б’є в живіт, немов бугай рогами, друга склянка стріляє в голову, немов гаубиця, а вже третя склянка валить чоловіка з копит! Отака страшна убойна сила! Та коли за цю страшну убойну силу кожен наш дядько знає, то хіба там не довідались? А довідались, то й навідались, а навідались, то й розвідались!
— Еге ж, енергетична криза здатна будь-яку аномалію спородити,— мусив згодитись я.
— Отож вони й викрали апарат у Вівді та її секрети,— цвинтарний сторож стелив словами, як листям.— Тепер їхні мотори не стоятимуть, навіть коли вся нафта вийде... Ой-ой, весь світ на лукавстві стоїть і на хитрощах, у кожного — лисячий хвіст, зате вовчі думки.
— То чому ж вони саму Вівдю не викрали? —спробував я ледь-ледь засумніватись.
— Зразу видно, що ви Обеременчиху не знаєте! З доброї волі своїх секретів нікому не розсекретить. Своїм не розсекретить, а що вже казати про тих, у кого завал із нафтою вийшов! То ж такі хитруни, що в очі світять, а позаочі б чоловіка з’їли, вони тіло обіймають, а душу виймають.
Ось яким чином, виявляється, світова енергетична криза торкнулась благословенної Яблунівки й позначилась на безхмарній долі сільської самогонниці Вівді Оберемок. У складній міжнародній ситуації її чортогонний продукт набрав стратегічного значення, що мав геополітичний масштаб. Принаймні так міркував цвинтарний сторож дядько Опанас, котрий, як пригадуєте, мріяв про радіофікацію кожної могили...
РОЗДІЛ СОРОК П'ЯТИЙ,
у якому грибок маслючок спізнається з екзальтованою шатенкою та її ірландським сетером, а також відвідує поліклініку для чотириногих друзів людини
Ви, звичайно, ще не забули підозру, що в Яблунівці мимоволі я став жертвою канібальського експерименту ворожих розвідувальних служб? І не забули мій намір звернутись бодай до начальника районного відділення міліції товариша Венеційського, аби він допоміг розслідувати цю зловорожу акцію, коли було порушено не тільки суверенітет особистості, не тільки попрано права людини, а й використано для сліпої шпигунської діяльності? То чому ж, слушно спитаєте, автор і по нинішній день не поквапився до товариша Венеційського, чому він і досі огинається у селі, наче з п’ят йому проросло коріння і в такий вегетативний спосіб прив’язало до Яблунівки?
Перемагаючи зубний біль, автор щиро зізнається: тому, що, живучи в Яблунівці, він водночас завдяки своїм радіобіологічним та телебіологічним здібностям мав змогу начебто перебувати в Америці. А ще тому, що його поїдом їла цікавість: що нового приключилося за океаном зі старшим куди пошлють із колгоспу "Барвінок"? У які макам— бричні оказії волею чи неволею влип грибок маслючок? А може, він там, пізнаючи так звані принади американського способу життя, намагається з піску бича вкрутити, чи батогом обуха перебити, чи проти вітру піском посипати, а не годен, то йому там хоч камінь на шию — і н воду?!
Гаразд, міркувалось, подивлюсь трохи Америку, постежу за Хомою, а тоді вже подамся заявляти на себе та на ворожі спецслужби.
Отож, значить, погомонівши з цвинтарним сторожем дядьком Опанасом про енергетичну кризу та про те, яким чином світова криза вдарила по яблунівській самогонниці Вівді Оберемок, опинивсь я в знахарчиній хаті, щоб спочити після мандрів до районного стоматолога. І коли несподівано (а чи й сподівано) зуб знову стрельнув болем, я зручніше влігся в ліжку. Мальовані квіти знахарчиної хати поволеньки брали в барвистий полон. У голові грякнули спершу розряди в ефірі (либонь, десь над Атлантикою), далі почувся поспішливий нервовий дріб морзянки (мабуть, налагоджували між собою зв’язок норвезькі риболовецькі шхуни), потім долинуло перемовляння пілотів американських ВПС, що патрулювали небо над Середземним морем... Упізнав ораторію Генделя, яку передавало радіо Відня... Десь із Будапешта долинула рапсодія Ліста. А потім відбулось раптове зміщення діапазонів, радіохвилі наповзали на радіохвилі, творячи жахливий хаос.