Від фешенебельного котеджу, який, напевне, належав багачеві, посувалась похоронна процесія. Домовину з покійником встановлено на ритуальному катафалку, закиданому живими квітами. Родичі й близькі небіжчика, зодягнені в траурні строї, посувались тісною групкою слідом за катафалком. На роликових ковзанах котилася стара міс, схожа на забальзамовану мумію, що самотужки звелася із саркофага в піраміді. Її за лікоть підтримував сморчку— ватий дідок із колючими, як дотепи Бернарда Шоу, вусами — дідок цей також котився на роликах. І молодше покоління, й зовсім юні нащадки небіжчика також посувались на ковзанах, як і решта нечисленної похоронної процесії.
Протяжно й повільно впала, наче пожовкле осіннє листя, траурна мелодія. Її грав оркестр, у якому всі були зодягнені в чорні смокінги, чорні крапатки-метелики, білі сорочки. І, звісно, мали взуття, оснащене роликовими ковзанами. Здавалось, що сумні акорди летять у повітрі також на роликових ковзанах, і журба снується на роликових ковзанах, і думки про смерть та людську минущість.
— Лишенько ж ти моє,— шепотів Хома подивований, бо на його місці здивувався б кожен яблунівський колгоспник.— І покійник у домовині теж із роликами! Та чи на тому світі він їздитиме на роликах, як на цьому світі їздив?
Хай йому земля пухом, хоч, може, він жив, як собака, а вмер, як пес, хоч, може, там йому жаба цицьки дасть і на ковзанах!
І, переждавши процесію, покотився Хома на роликових ковзанах далі, бо звали його діла великі.
РОЗДІЛ СОРОК ЧЕТВЕРТИЙ,
де відбуваються таємничі події, пов’язані з іменем самогонниці Вівді Оберемок, частково йдеться про світову енергетичну кризу, а також висловлюються оригінальні погляди цвинтарного сторожа дядька Опанаса
З приводу цієї події, що сталась у селі, появились усякі плітки та версії. Найпростіша версія, де не було й на крихту фантазії, викликає деякі сумніви. Бо якщо версія позбавлена фантазії, на яку споконвіку такий багатий яблунівський люд, то, можливо, народилась вона і не в Яблунівці!.. Може, й так, хто до пуття відає, та пора вже сказати, що ця найприємніша версія зводилась ось до чого. Начебто минулої ночі до самогонниці Вівді Оберемок прийшли з обшуком дільничний міліціонер і кількоро понятих. Самогонний агрегат навіть не довелось шукати десь у погрібнику чи на горищі, бо в цю пору в хаті священнодіяло— ся: закваска переганялась на бурячиху-первак. Апарат конфісковано, закваску вилито на помийницю, й так само вилито перші літри ще теплого, не вихололого перваку. Крім того, в коморі та в погребі знайдено чималі старі запаси оковитої, ще не розпродані, й теж вилито на помийницю. Складено акт, засвідчений понятими, а також накладено відповідний штраф. Вторгнення на її суверенну територію, як і всі інші акції представників місцевої влади та громадськості, заматеріла в самогоноварінні Вівдя Оберемок сприйняла з філософським спокоєм людини, котрій не вперше зазнавати підступних ударів долі. Вся її неповага до дільничного міліціонера виявилась, так би мовити, в перебільшеній повазі до його особи. Замість виливати первак, Вівдя Оберемок порадила випити, навіть накришила непрошеним гостям сала з прорістю й домашньої ковбаси. Побілівши від гніву й сумно ковтаючи голодну слину, дільничний міліціонер став кричати, що він при виконанні службових обов’язків, що хабарів не брав ні салом, ні перваком, що в ного особі самогонниця ображає всю нашу міліцію. "Чого ти кричиш, як баба єгипетська? — начебто сказала Вівдя Оберемок.— Та, може, я тому й пригостити хочу, що змалку люблю й поважаю всю міліцію. А коли треба, то й боюсь!"
От і вся оказія, от і весь інцидент. Повторюємо, що в цій найпростішій версії бракує фантазії, без якої яблунівський люд не обходиться ні тоді, коли оре й засіває землю, коли кохається й народжує дітей, ні тоді, коли сходиться на загальні збори, щоб поміркувати над новими традиціями Яблунівки, наприклад — Днем сміху...
В інших версіях є політ фантазії — де чаїний політ, де журавлиний, де лебединий, і наявність фантазії підтверджує, що могли народитись вони тільки в Яблунівці.
Начебто зовсім не дільничний міліціонер із понятими навідувався до Вівді Оберемок! А з обласного витверезника (охорона загавилась чи теж не в міру перепилась) перед досвітком вирвалась група напередодні затриманих алкоголіків. А що в місті забігайлівки й гастрономи ще не скоро мали відкритись, а що спраглі душі волали похмелитись, то група алкоголіків рвонула аж в Яблунівку до знаменитої на всю область самогонниці Вівді Оберемок. Бігли вони, як мовиться, по долинах, горах і узгір ях, у нургу, у дощ і в мокрий сніг, а де й по-пластунському пересувались, а де й навколішки, а де й без задніх ніг. Домчавши до Яблунівки обітованої, вони в жадобі невситимій не тільки спожили всі запаси самограю, а й вихлебтали ще не переброджену закваску, а й самогонний апарат розтрощили на закуску.
А з цією версією, про яку йтиметься нижче, могли б виступити дідок Гапличок чи дідок Бенеря, бо обидва, будучи вже на пенсії, мали багатенько часу для всяких версій. Проте старі так зістарілись, що їм уже бракувало як фізичної, так і розумової сили на створення всяких самобутніх чуток, якими вони могли б зажити слави в Яблунівці. Отож, нам доводиться знову звернутись до творчого генія цвинтарного сторожа дядька Опанаса, то більше, що творчий геній цвинтарного сторожа не тільки має вдосталь часу для свого невсипущого розквіту, а й подеколи сам силоміць намагається нав’язати свої домисли та міркування авторові.
Завжди похмурий, мов горобина ніч, раптом дядько Опанас повеселішав чорною дошкою свого лиця, хоч, здавалося б, чого цвинтарному сторожеві радіти? Але ж ліве око немов насміхалося з правого ока, як отой горох на— сміхався з квасолі, не відаючи, що розмокне — то й сам лопне. А праве око підсміювалося з лівого, як отой кулик із болота, аж поки сам у болото заліз. І ще ж верхня губа в дядька Опанаса насміхалася з нижньої, як насміхався горщик з котла, а обидва чорні дотла. Еге ж, і чого б то цвинтарному сторожеві так тішитись?
— І все неправда,— бубонів дядько Опанас десь коло крамниці,— отому-то в брехні язик поламається.