І з цього жахливого хаосу в голові моїй майнули перші картинки далекої чужої дійсності... По бурхливій гірській річці мчало каное з гребцем у червоній куртці і з міцним, як у мотоцикліста-смертника, захисним шоломом на голові; каное кожної миті могло розбитись об гостряки скель, що голчастими плавцями риб витиналися з води... Безліч білих мишей вкрили шосе, по якому в двох напрямках гнали і гнали автомобілі, та лише одиниці перейшли шосе з узбіччя на узбіччя, решта мишей гинули під колесами автомобілів, які гнали й гнали, а миші сунули й сунули... Десь у трущобі, на звалиську, спав п’яний негр, по-дитячому поклавши долоню під щоку й по-дитячому морщачи вві сні старе брезкле обличчя; біля стоптаних підошов його черевиків кішка гралася з трьома смугастими кошенятами...
І раптом пронизливий рев сирени задзвенів у голові так, що голова од тих вібруючих звуків ось-ось мала розколотись, як розколюється кокосовий горіх, упавши з високої пальми. Так могла ревти сирена, попереджаючи принаймні про атомне бомбардування. Через той біль, через те ревисько все надалі бачилось, мов у тумані... Ось карета "швидкої допомоги" виривається за ворота поліклініки, в кареті — шофер і двоє лікарів: один схожий на метиса чи на пуерториканця, з щіточкою вусів над тонкими губами, другий — в окулярах із позолоченою оправою, обличчя в нього по-дівочому вродливе, м’яких ліній. Карета мчить на виклик, долаючи густий вуличний автомобільний потік, і медики по черзі перемовляються по радіостанції, довідуючись про стан здоров’я хворого.
— Все буде о’кей, Боб! — заспокоює свого колегу той, що схожий на метиса чи на пуерторіканця.
— О’кей, Джо,— механічно повторює по-дівочому вродливий Боб.
Натовп гаволовів, яких, виявляється, можна побачити не тільки в Яблунівці, айв Америці. Кордон поліції, яка в руках тримає гумові кийки, а в зубах — жувальну гумку. Телебачення вже тут як тут, ведуть репортаж із місця драматичної події прямісінько в ефір. Плаче хлопчик років п’яти-шести, сльози блищать і в сивого негра, що світить білками трагічних очей. Перед каретою "швидкої допомоги" всі розступаються, і не встигає ще машина сповільнити біг, як дверцята наобіч розчиняються — й на тротуар зі своїм лікарським причандаллям вискакують медики.
Сетер лежав, безсило відкинувши задні лапи, а передні ледь звівши. Довгу й суху, звужену поміж вухами, голову свою сетер намагався раз у раз покласти на передні на— півзведені лапи, проте голова падала безвільно. В очах, якими сетер дивився на людей, полум’янів біль. Цей біль надавав очам собаки майже людського виразу, а очам (темно-карим, посадженим неглибоко, овальної форми, з косим розрізом повік) незвичайної виразної краси.
— Чарлі!.. Чарлі!.. Чарлі!..— з підвиванням повторювала фарбована шатенка років за п’ятдесят. Її довгі й худі ноги скидались на італійські спагетті, яким немає кінця— краю.— Чарлі!..
Слухаючи хазяйку, переймаючись розпачем у її голосі, ірландський сетер Чарлі винувато ворушив тонкими висячими вухами і, ощирюючись, показував щільно зімкнуті міцні зуби.
Лікарі з карети "швидкої допомоги" вже поприсідали навколішки біля сетера. Без розпитувань, без жодного зайвого слова чіпкими професіональними поглядами визначили характер каліцтва — і вже з медичних їхніх валізок умить появились інструменти, препарати. Кров, яка сочи— лася з обох задніх кінцівок, було зупинено — в чотири руки, які вправно орудували, накладено було марлевий жгут. Чималу рану на крупі теж доглянуто — срібними ножич* ками вистрижено шерсть, змазано спиртовим розчином йоду, припудрено пеніциліном, накладено асептичну пов’язку.
— Скажіть, він житиме? Він житиме? — істерично зви— скувала шатенка, звертаючись до обох лікарів швидкої допомоги відразу.— О мій Чарлі! Що зі мною станеться без тебе, Чарлі!
Очима кольор"у недоспілої маніоки шатенка виціловувала ірландському сетеру перенісся з маленькою горбинкою, суху м язисту шию, довгі груди, розвинуту холку, мускулисту спину. Голубила божевільним стражденним поглядом овальні лапи з міцно стуленими пальцями, голубила шаблеподібний хвіст.
І тоді з натовпу гаволовів виступив старший куди пошлють із колгоспу "Барвінок". Аівою рукою статечно торкаючись до старанно начищених нагород на грудях, праву свою, трудову й мозолясту, колгоспницьку руку заспокійливо поклав на плече шатенці. Чистою українською мовою (звісно, з характерною подільською вимовою) сказав чемно:
— Ще не пропіла йому пташка, ще не доходились його ніжки, ще не доробились його ручки.
Шатенка на безмежних-безкраїх ногах-спагетті радісно блимнула на Хому своїми лупатими очима кольору недоспілої маніоки й сказала англійською мовою:
— Смерті не відперти, але я хочу переставитись із Чарлі, мов за руки побравшись.
— Яке життя, таку й смерть удвох матимете,— заспокоїв Хома на неповторному своєму подільському діалекті.— Як у Яблунівці кажуть? Живий без місця, а мертвий без могили не буде.
— Колосально! — зраділа шатенка, забувши про істерику.— Ви астролог? Хіромант? Маг?
— А ще в Яблунівці кажуть: мертвому землі не купити, а шкури з нього не злупити.
— Шедсврально! — вже мало не ревла від утіхи шатенка, й недоспіла маніока її очей починала достигати — від шалу, від захоплення, від містично-шарлатанського оптимізму Хоми.
— А ще в Яблунівці кажуть: мертвим хоч тин підіпри, йому все байдуже.
— Концептуально! — врешті аж заревла шатенка від радості.— Ваша теорія в корені заперечує теорію Будди.
— Ага,— скромно згодився старший куди пошлють із колгоспу "Барвінок".
У цей час медики, надавши першу невідкладну допомогу потерпілому, понесли на феєричних пластикових ношах ірландського сетера до карети. А що шатенка хотіла їхати разом зі своїм Чарлі, а що вона тягла за руку Хому, котрий так вразив її уяву, то карета "швидкої допомоги" виявилась украй перевантажена. Хоч бери та ірландського сетера з машини виганяй! Поліцейські засюрчали в пронизливі сюрчки, просячи гаволовів розступитись, стрекотали камери телебачення, що знімали для показу по першому каналу епізод із наданням невідкладної допомоги потерпілому ірландському сетеру, і, нарешті, оперативна карета, виючи, рине геть.