Михайло Федула щоліта приїжджає до матері в гості, та й щоб відпустку провести не десь біля чужого моря в чужому краю, а в рідному селі. Приїжджає не сам, а зі своєю жінкою Галиною Оксентіївною, вчителькою молодших класів міської школи, і сином Даньком — довгов'язим похмурим хлопцем із вовчкуватим поглядом глибоко схованих очей.
Ще у вагоні батько, мати й син виряджаються в новісінький святковий одяг, і вже від станції Михайло йде в похоронному чорному костюмі, у білій нейлоновій сорочці й галстуку циганської роботи в накрапі блискучих цяток, його жінка несе драглисте тіло в шерстяній сукні й перевалюється з ноги на ногу в лакованих туфлях, а довготелесий їхній хлопець — у теплому светрі, у рипучих зимових черевиках. Якби не чемодани в руках, то можна було б подумати, що йдуть не з автобусної зупинки на куток до матері, а зібрались до театру на виставу Олекси Коломійця "Фараони".
— Дядьку Стратоне, драстуйте! — вітається Михайло Федула з горбатим чоловіком, що цюкає сокирою під повіткою.
— Тітко Явдохо, з суботою вас! — здоровкається з жінкою, що вийшла за ворота поглянути на табунець гусей, чи не забрели десь у шкоду.
— А помагай боже, Максиме! — й зовсім по-сільському звертається до дядька, що їде назустріч на велосипеді.
— До матері, в гості? — запитує кожне.— Ідіть, ідіть, бо заждалась.
Діставшись на свій куток, обнявшись та поцілувавшись із матір'ю, що задля цієї нагоди репаною долонею витре щиру сльозу на жовтому обличчі, вручивши їй гостинці (вже тих хусток, панчох, кохтин і шматків краму лежить півскрині), всі троє дружно стягують із себе святковий одяг і вбираються в старе, щоденне: Михайло в приношену картату сорочку й смугасті штани з пухирями на колінах, Галина Оксентіївна в куценький халатик-розлітайку, що цвіте екзотичними заморськими квітами, а син їхній у синенький спортивний костюмчик, у якому грає на вигоні з хлопцями у футбол.
(Ага, щоб не забути... Михайло Федула на людях ніколи жінку не називає Галею, Галиною, а тільки Галиною Оксентіївною. Вперше привізши матері своїй невістку, він сказав: "Знайомся, мамо, це вчителька молодших класів Галина Оксентіївна".— "Хто? — перепитала мати.— Галя?.." — "Та кажу ж вам, що Галина Оксентіївна".— "То й добре, сину, то й добре, а для мене, либонь, дочка, так?" — "Дочка,— згодився, й гострі його зіниці повужчали,— Галина Оксентіївна...")
За обідом точилась балачка про сільських знайомих, сусідів, родичів. Мати не шкодувала подробиць, а Михайло подеколи стріляв то лівою, то правою бровою, звисока чудувався з односельців:
— Кажете, мамо, Пострибайло поміняв мотоцикла на машину? В школі, пам'ятаю, не міг підтягнутись на турніку, телеватий такий, то мусить їздити, а не ходити...
— Цезарина М'ялківська розлучилася зі своїм чоловіком? Ото батько з матір'ю шкодуватимуть, що весілля багацьке їй справили, та вже не вернуть ні музики, ні танців...
— Помер Сагайдак Саврадим? Бачте, віруючі мруть, а безбожники зостаються, ха-ха-ха!
Посміювався Михайло Федула так, наче бачив усіх наскрізь, наче найдрібніша плямка на чужій душі не могла сховатись від його пильного ока. У мовчазного сина, що їв страви й прислухався до балачки, теж іронічно, по-батьківському, тонкими кутиками донизу, зламувались губи. Порцелянове обличчя Галини Оксентіївни було байдуже й спокійне, як зимове засніжене поле під повним місяцем.
— Кажете, мамо, Федір Безверхий поставив собі новеньку хату з цегли, а стара ще путяща? Обгородився сіткою, ворота металеві поставив, хлів цегляний, гараж, криниця під бляшаним дашком? Що ж ви хотіли — машина в руках. Машина в руках — це вам не журавель у небі.
Михайло Федула вже першого ж таки дня збирається до когось у гості. Зодягається у той самий святковий костюм, у якому дістався до села, Галина Оксентіївна в шерстяну сукню, синок їхній у светр і зимові черевики — й гайда. Йдуть повільно, статечно, по дорозі Федула охоче перемовляється із стрічними... Наступного дня, в надвечір'я, знову вирушають у гості, вже до інших родичів чи друзів Михайлового дитинства, третього вечора теж ідуть і четвертого. Бо село велике, треба ж усіх навідати, щоб, дивись, потім хтось не образився.
Зрештою, Галина Оксентіївна стомлюється від тих гостювань і якоїсь там суботи відмовляється йти до Федора Безверхого. Мовляв, не я, а ти, Михайле, пас із ним гусей і телят, ти з ним крав тол у військовій частині, ти з ним ходив по колоски на колгоспне поле. Хоч йому й кортить піти з "учителькою молодших класів" (хай бачать, яку розстарався жінку,— не ткалю з шовкопрядильного комбінату, не сантехніка з будинкоуправління, не штукатурницю і т. д.), усе ж таки мусить іти сам. Зодягає свій незмінний чорний костюм, білу нейлонову сорочку, чіпляє галстук, взуває лаковані модельні туфлі. У бокову кишеньку піджака кладе увосьмеро складений носовичок, так, щоб виглядав добре напрасований ріжок. Один годинник чіпляє на руку, а ще два (премії за совісну роботу в будівельно-монтажному управлінні) кладе про всяк випадок до кишень. Так само кладе різноманітні свої документи, які має звичку возити з собою в поїздки, бере кілька своїх дипломів, грамот, а також вирізки з газет, які свого часу писали про звитяжну працю Михайла Федули на гарячих фронтах останньої п'ятирічки. Не забуває взяти з чемодана коробку шоколадних цукерок (у Безверхого не перестають народжуватись діти, хоч, може, пора б уже чоловікові й зупинитись).
— Галино Оксентіївно, привіт від тебе передавати?
— Передавай,— якось байдуже відказує.
Михайло Федула дивиться осудливо на жінку, яка так нерозважливо розкидається своїми привітами, забуваючи тут, у селі, хто вона, й звідки приїхала, та куди повернеться.
— То я, мабуть, усе-таки передам,— із сумнівом у голосі каже Федула, наче остаточно не вирішив: виносити за хатній поріг таку коштовність, як жінчин привіт, чи ні.
За якихось години чотири, коли вже смеркне, коли в хаті затріщить голубий телевізор, він повертається з гостювання додому. Довгобразе, смагляве обличчя степовика дихає гнівом, ніздрі горбатого носа роздимаються, а тверді горіхові очі наче аж димлять... Димлять від того зла, яке нуртує всередині, яке зараз примушує Федулу метушитись по хаті, палити цигарку, різко стріпувати чубатою головою, схожою на кущ чортополоху. Червоне, соковите м'ясиво його губ то розтягується, то здригається, то сіпається в хижо заломлених донизу куточках, із їхньої живої рани виривається то сопіння, то зітхання. І так само гостропері брови не залишаються в спокої, пориваючись угору або мружачись, затуляючи повіками горіховий чад очей.