Зрештою, здається, вгамувався. Сів за столом, поклавши перед собою тверде корінняччя робочих рук у пасмугах синіх жил, мовчить.
Мати з жінкою пораються.
— Скільки цей телевізор, як сорока, тріщатиме?
За якусь мить телевізору затулено пельку — не чути голосу коментатора й реву трибун на якомусь стадіоні, де грають у футбол.
— Мамо,— перегодя звертається,— вони всі отакі?
— Хто? — з лагідною похапливістю озивається мати.
— Та Безверхі, хто ж іще...
— Однакові, Михайле, один в одного, як квасоля в стручку.
— Багато ж цих Безверхих у селі, тримаються купи... А в районі отой Михтодь, що на маслобойні робить... А в області Данько Безверхий, той по торгівлі... Квасоля, кажете? Гарно сказано про таких, як Безверхі,— як воші в кожусі, ось! — Федула стріпує гривою чорного волосся, б'є окоренкуватим кулаком по столу.— Чуєте, мамо, Федір учить мене жити, вчить мене розуму!
— Вони всі грамотні, найперше Федір,— згідливо сокорить мати.
— Куркуль! — важко, як присуд, виголошує син.— Де він ту цеглу взяв на хату? А бляху? А труби на парове опалення? В магазинах не продається, ні! Металевою сіткою обгородився, що й горобець на обійстя не прослизне. Машину не в лотерею ж виграв, ні! Каже, що заробив, каже, що портрет його не сходить із Дошки пошани. Криниця в дворі, то він іще й моторчик поставив, щоб воду прямо в хату качати. Еге, не хоче відром носити! Де він ті килими взяв, що на стінах висять? Один арабський, другий теж арабський!
— Тепер, Михайле, в нашому колгоспі заробляють добре, тільки не лінуйся. Ті, що колись повтікали в місто, мають менше.
— Я, мамо, теж колись виїхав до міста. Скільки по гуртожитках проваландався, поки дали квартиру. Знаєте, квартира непогана, двокімнатна, всі вигоди. Всі! Але скільки я мусив труда покласти! Мені дурно не давалось нічого, так, Галино Оксентіївно? Обоє робили й робимо, як воли. Живемо, як усі, в розкошах не купаємось. А от він, Федір Безверхий, живе, як куркуль. Кажете, мамо, не краде, а заробляє? То й що? Однаково куркуль, бо в нього отут,— ударив себе вказівним пальцем у лоб,— куркульські мізки, які хочуть гребти й гребти, більше нічого не хочуть. А нащо гребти? Більше, ніж треба, людині не треба.
— Вони, Безверхі, такі, що їм більше за всіх кортить.
— Я, мамо, всю правду йому сказав...
Михайло похмуро горбився за столом. По хвилі мати мовила:
— А може, слід було змовчати...
— Га? — наче прокинувся син.
— Він же й справді не краде, а робить по-чорному.
— Е-е, ні, мамо! — зі зловтіхою в голосі проказав.— Мовчати не можна. Всі мовчатимуть, то хто тоді скаже, га?
— Й жінка у Федора славненька, й дітей своїх любить. Торік мені цілу машину торфу привіз, я тільки слівце мовила. Вчилися ж ви разом...
— Учились разом, а навчені по-різному.
— Хто ж не хоче жити в добрі та в багатстві?
— Він за своїм добром та багатством не бачить світу! — грізно майже вигукнув.
— Шкоди від того нема нікому.
— Є, мамо, шкода!..
Отже, село велике, родичів та знайомих багато, а Михайлові Федулі вистачає клопотів, бо, мабуть, нічого так чоловік не любить, як ходити по гостях. Щоразу одягається в той самий чорний костюм, щоразу не забуває взяти документи, дипломи та грамоти, вирізки з газет, у яких ідеться про його трудову доблесть, натирає суконною ганчіркою лаковані модельні туфлі. Неодмінно питає в своєї покірно-лагідної Галини Оксентіївни, чи передавати привіт. Потім, повернувшись додому, завжди напідпитку, розкуйовджений, з хворобливими пластівцями рум'янцю на щоках, похапливий у рухах, гостро переживає те недавнє своє гостювання, переказує матері, жінці, синові.
— Оце здибався ниньки з Прокопом Кисляком... Уже висох на печеричку, зів'яв, як бадилина, а, видно, вдачі своєї не змінив.
— А не змінив,— погоджувалась мати.
— Скільки вже тих голів колгоспу в нашому селі помінялось, що й не перелічиш на руках, на ногах треба лічити, ба-а-ага-а-а-то-о-о! Тільки за кожного голови Прокіп сидів у колгоспній бухгалтерії. Це ж треба! Прийшов у бухгалтерію без усякої освіти, весь час вчився заочно, спершу якісь там курси, потім технікум, далі інститут. Незамінимий від самої війни! Випили з ним по чарці, я в нього й питаю: "Як це воно, Прокопе Васильовичу, так виходить у вас, що ви незмінний бухгалтер при змінних головах колгоспу? Як це вам так вдається рахувати оті збитки й прибутки, що вам усе з рук сходить?" А не люблять у нас правди, ой не люблять! Поки ти з ними лукавиш, поки не кажеш усієї правди в очі, то вони з тобою добрі. А тільки виклав правду — і вже ти їхній ворог!
— Може, Михайле, не тре було чіпати Прокопа?.. Він мені й пенсію начисляв...
— Мамо! Начисляв не Прокіп, а соцзабез!
— Соцзабез далеко, не все бачить, а Прокіп близенько, все знає і чує...
— Мамо! Без правди не можна!.. Я все йому сказав!
А то вже наступного вечора... Блукав по селу, повернувся пізно, в очах клубочиться сивими пасмами гнів, жовна грають, ніздрі носа хижо роздимаються, смоляне волосся стало дибки колючим бадиллям.
— Ну й Пріся! Бабисько бабиськом, а й досі думає про ридикюлі на манікюри. За тим перманентом добирається до обласних перукарів, бо районні вже їй не догодять, не той клас!
— Пріся є Пріся, сину...
— Е, мамо, дівці молодій прикрашатись не треба, вона дівка і здалека, і зблизька, без підробки видно, без фальші грає молодість. А чого ж ти, Прісю, пнешся, чого спинаєшся гопки? Парфумами від неї несе за версту, горобці на льоту мруть від тих пахощів. Кого ти думаєш приманити? Чоловіків? Та хіба вони такі дурні, щоб на тебе кидатись і досі? Авжеж, кидались, поки була молода...
— Двох чоловіків законних мала, а з третім нерозписана жила...
— Либонь, нажилась, так? То чого ти фарбуєшся, чого мастишся? Тільки для сміху. Та щоб собаки гавкали. Моя Галина Оксентіївна не пудриться, не дикалониться, хоч могла б не гірше за Прісю, а краще... Та ще ж і в буфет на автобусній зайшла брати цигарки! Я з нею так поговорив, мамо, що з неї штукатурка обвалювалась...
— А характером вона добра, незлостива.
— При чому тут характер, мамо!
— Як здибаємося — завжди усміхнеться, завжди обізветься.
— Усміхається залізними зубами, авжеж... Тільки кому ті зуби потрібні! Хто їй скаже, крім мене? Ніхто! Хай знає...