Так спливає відпустка — у зустрічах із родичами, знайомими. Галина Оксентіївна все більше в'яже чи вишиває, Михайло Федула пропадає на селі, син їхній Данько знає тільки книжку та телевізор.
Вечорами, слухаючи Михайлові розповіді, стара мати рідко озветься словом, уже не заперечує, не застерігає.
Настає пора складати чемодани, пора збиратись до міста — й ці останні дні відпустки мати готує гостинці, особливо ж у день від'їзду: палить у печі, варить, смалить, смажить, пече. Зрештою, з'їдено прощальний обід, випито прощальну чарку горілки, ось вони всі посідали перед дорогою на якусь хвилину-другу. Й мати, яка, видно, давно вже хотіла сказати щось, таки зважується.
— Михайле,— каже,— важко тобі, сину.
— Важко, зате добре.
— А все твоя вдача...
— Вдача? — Задирає погордним ривком буцну голову, осудливо дивиться на матір.— Яка вдача?
— Може, десь і змовчати треба. Не всім твоя правда потрібна. Й чому ти всім повинен казати її? Хіба це твоє діло? Хай кажуть ті, хто для цього поставлений. Ти ж мене з усіма в селі пересварив, тепер муситиму замирюватись.
— А ви не замирюйтесь, мамо!
— Мені треба жити з людьми...
— Не замирюйтесь, мамо, не будьте такою... Буферною!..— похмурим басом каже і, уникаючи материного погляду, запалює цигарку.— Треба жити відкрито.
— Хіба я живу не відкрито?
— Ви? — Михайло випускає дим із рота, мовчить, наче вагається. Зрештою, кидає: — Й ви, мамо, теж, бувало...
— Михайле, нам пора,— байдужим тоном втручається Галина Оксентіївна.
— Що ж бувало? — із болем у голосі питає мати.
— Довго мовчав, а скажу... Бо як ми одне одному в очі дивитимемось, якщо не скажу? Батька на фронті вбило, а я з Донбасу повернувся, де пішки, де на поїздах, ви ж знаєте, скільки я там прожив у дядька Максима, в нього своїх дітей не було... Скільки часу минуло, а, думаєте, не помітив тоді, не пам'ятаю по нинішній день, як із нашої хати Грицько Марущак вискочив? Я на обійсті став, розглядаюсь на садок і повітку, ноги намуляв і плакати хочу — й ледве ступаю до порога. В сіни зайшов, а тут він, як вихор, лице в лице, ледь не збив.
Мати опустила голову, Михайло дивиться — не скліпне жорстоким, твердим поглядом.
— Ви ж, мамо, приймали Марущака,— хіба я не знаю? Батько з фронту не вернувся, а ви молоді, от і приймали.— Він гасить цигарку в блюдечку, каже: — Ходімо, Галино Оксентіївно, ходімо, Данько.— Важко зводиться з-за столу.— Мовчав, а мусив сказати.
Всі теж зводяться, беруть чемодани. Мати каже, погойдуючи головою:
— Ти як прокурор, Михайле... З тобою — як під прокурорським наглядом.
— А ви що,— спідлоба дивлячись, каже,— хотіли без прокурорського нагляду?
— Може, й хотіла б, та де дінешся...
— Спізнимось на автобус,— квапить Галина Оксентіївна, яка, здається, й не прислухається до їхньої розмови.— А ще ж квитки на поїзд треба взяти...
Данько, зодягнений у теплий светр, у рипучі зимові черевики, нетерпляче стоїть на порозі, позирав на бабу набурмосено, як на винуватицю затримки.
Зрештою, вже йдуть по вулиці. Попереду Михайло — в одній руці чемодан, у другій запалена цигарка, похмурий. Погойдуючись на високих каблуках, іде байдужа, з порцеляновим обличчям учителька молодших класів Галина Оксентіївна. Довготелесий Данько холодними материними очима дивиться не довкола, а собі під ноги, на шпориш, залежаний гусьми й качками.
За ними, наче під коромислом вгинаючись, іде мати, несе до автобусної гостинці для дітей.