Ніхто не присяг би, чи слова гороб'ячої пісні були такі самі, бо чоловікові дуже тяжко зрозуміти мову горобців, але можна би присягнути, що вони справді співали про волю і незалежне життя. Се було видко по тім, що й найбільші поміж ними збиточники сиділи спокійно на галузках і підтягали своїми голосами, який хто мав. Не збитками, а співом про свободу вітали вони ясну весну, величали поле і тепле сонце. Дуже гарно співали горобці. Слухав їх радо навіть жайворонок, що злетів з-під неба на землю,— сам співак неабиякий, тілько що до гуртового співу не призвичаєний.
Раптом хор затих, як би хто втяв. Понад корчами шмигнув несподівано і скоро, як стріла, малий яструб, вхопив одного горобчика і відлетів. Усі горобці забилися в корчі і оторопіли. Зосин Горобчик аж на землю впав. Тяжкий був, добре відгодований, і тому не такий звичний, як інші. Але він найскорше опам'ятався; із землі розглянувся по небі, підлетів на корч і сказав твердо:
— Все одно! Краще тут загинути, як у клітці! Є такі, що й нас бояться. Співаймо!
— А яструба не видко? — питалися товариші з корчів.
— Нехай він пропаде! Годі все ворога лякатися і не жити по-своєму! Співаймо далі!
Щось таке мусив Зосин Горобчик сказати, бо товариші повискакували на вершки корчів і знову щебетали довго і весело. І коли так Горобчик співав у громаді, замітив він на сусідній галузці дуже гарну панночку Горобчинську, а коло неї старого Горобія, що зовсім не дбав про спів, лише шептав щось Горобчинській до уха. А та панночка то була така красавиця, що не знати, в кого вона вдалася. Ціла сіра, як попіл, а звинна, як ластівка. Вона все відхилювалася від старого Горобія, а той не давав їй спокою.
Зосин Горобчик раптом замовк, прискочив до Горобія і як скрикне по-гороб'ячому:
— Вступишся чи ні, ти, старий дурню!
— Ов!— відповів старий Горобій.— А ти звідки взявся, паничу товстопузий? Думаєш, що як перстень носиш на нозі, то ти вже пан над панами?
Горобчик не відповів уже, бо така злість напала його, що він аж стріпотав крильми, не підлітаючи, і скочив на старого з такою силою, що інші горобці напудилися його, мов яструба, але не втекли, тілько дивилися на поєдинок. Почалася завзята бійка, спершу на галузках, потім на землі. Там така бійка була, що аж пір'я з обох летіло. Тягали себе дзюбками і били, аж засапалися. Нарешті Зосин Горобчик так вгатив Горобія дзюбком під саме око, що йому в голові закрутилося і він чимскорше вилетів на високу вербу, де сиділо кілька товаришів. Громада розбилася на гуртки, а дехто й відлетів за обідом.
Панна Горобчинська сиділа на галузці і ждала. До неї прилетів Горобчик, бундючний, з нашорошеним пір'ям, з хвостиком, задертим угору, і спитався:
— Ну, як гадаєш?
А панна Горобчинська дуже засоромилася і відповіла тихенько:
— Я вас дуже люблю, бо ви дуже сильні.
Так Зосин Горобчик відразу освідчився і женився — і був дуже рад, бо такої жінки, як він, ніхто не мав. Дуже собі вподобав її, махав хвостиком безнастанно, а вона лише чепурилася і поправляла на собі пір'ячко, бо хотіла бути ще краща, як була.
Потім Горобчиха кликнула:
— Летім шукати гнізда!
Горобчик був цікавий, куди вона його заведе, а вона полетіла просто у Ромків садок. Щоправда, тут було кілька старих дуплавих груш, де було повно гнізд, були різні піддашшя і сховки — для горобців прекрасне місце. Все-таки Горобчик зчудувався, коли пізнав дім, звідки втік. Побачив Ромка, що з Асом і Трапом бігав по стежці. Пізнав і Ганд-зю, що копала грядки. Все те його тішило і заразом засмутило, бо нагадало йому смачне зерно в клітці, а він зголоднів.
Злетів із жінкою на сміття, і обоє почали шукати їди. Найшли якусь зварену моркву, але вже була зігнила і не смакувала. Скоштували потім пупляшків з дерева — також не були добрі. Походили хвилину поміж курми, не найшли нічого. Аж коло стодоли найшли кілька зерен. Не дуже ситі, але й не голодні, злетіли на стару грушу. І тут уже Горобчиха завела чоловіка просто до гнізда. Видко, вона вже тут мешкала, бо сама перша залізла в діру, а він сидів близько на галузці і приглядався. Жінка винесла з гнізда листок, потім патичок, якийсь гнилий мох, грубу солому і все те викинула. Горобчик хотів помогти, злетів на смітник і приніс кусень паперу.
— А ти що? — крикнула жінка і сама злетіла на смітник. Там було пір'я з курчат.— Отеє носи! — сказала до чоловіка, і він послухав. Підвечір було вже гніздо готове, не дуже гарне, але м'яке і тепле.
А потім прийшла служба: то Горобчиха сиділа на яєчках, то він — і се було дуже прикро. Часом вона забавилася кілька годин — і він нудився у темній норі. На минуточку вилазив із гнізда і бачив, як Гандзя ставила якогось страхопуда на грядках; потім знов залазив і вигрівав свої молоді. Але він був справедливий горобець і не дуже нарікав, бо жінка все довше сиділа на яєчках і мусила чей же також вилітати за їдою. Потім прийшли діти: четверо нараз, такі гарні, з жовтими заїдами від вуха до уха. Жінка казала, що ніхто в світі не має таких красних і розумних дітей, як вона, і що вони в тата вдалися. Горобчик був гордий зі своїх дітей. Поки що вони тілько їли пажерливо гусенички і комахи, всі відразу простягали голови і шийки, пищали та отвирали широко роти, коли їм тато або мама приносили їсти. В короткім часі вони були вже такі товстенькі, як пампушечки, уже й пір'ячко почало наростати, коли тут і склалося нещастя.
На грядках, що засіяла Гандзя коло страхопуда, Горобчик попоїв собі добре маку, скуштував молодої розсади чи салати, закусив якимось хрущиком і, веселий, вилетів на грушу, коли дивиться: на дерево лізе страшний котисько з троякою мастею: жовтою, чорною і білою. То була сусідова кітка Мурка, страшна розбійниця, що ходила по всіх садах за пташками, а не раз і в поле забігала та ловила молодих зайчиків. Вона лізла помалу і, оглядаючись по віднозі грушки, здержалася над самим гніздом і заглянула у дучу. Гороб'ята запищали.
— Спасайся! — крикнув Горобчик несамовитим голосом до жінки і почав літати понад кіткою, щоб її відвести від гнізда. При тім пищав так, як його діти. Кітка оглянулася за ним кілька разів, присіла, нахилилася і запхала лапу у гніздо. Там щось запищало — і по хвилині на кігтях кітки явився маленький товстий горобчик, затріпався і щез в острих зубах звіра.