Пригоди Горобчика

Страница 7 из 7

Маковей Осип

Коли Ромко прийшов уполудне до його клітки, аж заплакав із жалю. Зараз дав знати усім, що Канарок уже вмер. Усі, як були, жалували його, всі оглядали його, навіть сердита Гандзя сплакнула, та вже ніхто не поміг йому встати. Ві н лежав на долоні Ромка і був байдужий на всі жалі.

— Діти, поховайте його красно в землю! — сказав професор.

— Добре! — відповіла Зося, котрій се подобалося. Діти найшли порожню коробку з тютюну, положили у ній

Канарка і всі троє — Ромко, Зося і Генко — пішли у сад і там далеко, аж між ялицями, у кутку, найшли гарне місце на могилу. Викопали ямку, вложили Канарка, засипали землею, Ромко співав, як на похоронах, Зося принесла квітку і поклала на могилу — дуже гарний похорон мав Канарок.

Потім діти побігли додому, а у сад прилетіло під вечір ціле стадо пташок: щигликів, чижів, синиць, горобців, ластівок і інших; вони посідали на дерева над могилою Канарка і почали справляти свої поминки по нім. Щебетали хором довго, і красно, і жалібно. Сиділи спокійно і поважно на галузках, дивилися на могилку і співали:

Нема, нема вже співака на світі, Що бистрі крила мав і не літав, Що все життя своє, взимі і вліті, байдужим людям пісні щебетав.

У клітці виріс і помер в неволі, не бачив сонечка і ясних нив, не був у лісі, не буяв по полі і цілий вік узаперті проснив.

У сій тюрмі одну лиш мав розраду: широку пісню туги й самоти; Все ждав на волю, другів і громаду — Аж ось прийшлося в темний гріб лягти.

І вже не вилетить з тісної ями, Не защебече із цілих грудей, Лиш наша пісня задзвенить гаями Про співака, невольника людей...

Дуже красно пом'янули пташки покійного старого співака. Професор, що перше бачив похорони, а потім слухав пісні пташок, хоч не розумів їх мови, але серцем відчував те, про що вони співали. І те, що відчував, переклав на людську мову і так уложив собі в думці пісню, однакову і для пташок, і для людей, бо всім однаково миле життя, хоч воно часом таке сумне...

Коли пташки відлетіли, професор пішов шукати дітей. Хотів їм оповісти, про що співали пташки. Але діти самі надійшли. Професор бачив здалека, що вони несли клітку з Горобчиком, отже, станув і дивився, що вони будуть робити.

Діти повісили клітку на дереві в тіні. Зося кинула Горобчикові кілька черешень. Однак він черешень не рушав, тілько скакав безустанку, чіплявся дротів, бив дзюбком по них — не мав спокою ні хвилинки.

— Чому він не хоче черешень? — питалася Зося.

— Не хоче сидіти в клітці,— відповів Ромко.

— Тут йому ліпше, як на вікні.

— Все одно вилетіти не може. Якби тебе так хто замкнув, як бідного Канарка, на ціле життя?

— Ну то пустім його, нехай собі летить!

— А тато не буде кричати?

— Я спитаю.

Тато був недалеко. Він згодився, щоби Горобчика пустили на волю. Тілько казав почекати, бо хотів принести прилад для фотографування. За хвилинку ніс уже тато прилад, Генко двигав триніжок, а Ас мав у писку чорне сукно, котрим фотограф накриває себе і прилад. Тілько Трап не ніс нічого.

Умовилися, що професор відфотографує діти в тій хвилині, як вони будуть випускати Горобчика на волю. Зося й Ромко сиділи на лавці і держали клітку; коло них з одного боку сидів Ас, а з другого Трап.

— Ну, Зосю, я готов, — сказав професор.— А чи не будеш плакати за Горобчиком, коли його випустиш?

— Ні, не буду. Він не хоче в клітці сидіти. Мучиться.

— То добре. А ти, Ромку, як гадаєш?

— Треба його пустити.

— Гарно! Отже, уважайте! Як я скажу раз, два, три, ви на слово три відчиніть дверці клітки.

Дверці відчинилися. Горобчик станув на бантині і здивувався. Чи справді? Потім скочив в отвір, розглянувся — і — фур-р! — полетів. У тій хвилині професор сфотографував Зосю, і Ромка, і клітку, Аса, і Трапа, і дерево, і Горобчика у повітрі. Тут і Генко стояв збоку з піднятими угору руками, як би хотів ловити Горобчика.

На другий день образок був уже готовий. Дуже гарно вдався. Всі на образку дивилися за Горобчиком і такі були раді, як би не знати яке добро зробили. Професор підписав один образок словами: "На волю" — і дав Ромкові на пам'ятку.

Горобчик не зараз відлетів з того місця. Кілька днів бачили його то тут, то там,— по перстені пізнавали його. Він і не боявся дуже людей. їв зерно, що йому сипали, і дивився на дітей якось дуже приємно, як би хотів заговорити. Потім кудись відлетів — і вже його ніколи не бачили.

А по вакаціях і Ромко виїхав до гімназії. Він мешкав у професора, бавився з Зосею, і вони не раз згадували Горобчика.

14 січня, 1922