Так писав професор до Ромкового батька. Батько, як вернувся додому і прочитав лист, нагадав собі добре професора Антонова і рішив, що Ромко має сам написати Зосі, як Горобчик мало не вмер на морозі і як припадком вирятувався від смерті. Ромко ще не писав листів, але при помочі мами описав цілу пригоду докладно, а тато ще окремо в листі попросив професора з родиною на вакації до себе.
Зося сама не відповіла Ромкові, бо вказалося, що вона тілько що почала вчитися читати й писати, але на Великдень післала йому дуже гарний образок, а потім і свою фотографію з підписом. Ромкова мама казала, що Зося дуже красна. Так-то обоє познакомилися через Горобчика. Ромко уважав тепер іще більше на нього, бо знав, що треба його віддати.
Було вже під весну. Сонце гріло вднину дуже гарно. Садок відживав, боз випускав уже бруньки.
Горобчик заглядав у вікно і тяжко нудився. Знав уже, що шибки не проб'є і не вилетить до товаришів, що цвірінькали попід вікна. Він завидував їм, відзивався голосно, просив помочі, але вони відлітали і не журилися ним. Часом сідав на шафі близько клітки Канарка і кликав його на розмову. Канарок дійсно відзивався і співав йому коротко, лише початок своєї пісні. Горобчик пробував повторити; виходило ні се ні те. Бувало, що заносив папірчики до своєї клітки, все отвертої, там дер їх сердито і розкидав. Потім гімнастикувався, чіплявся ніжками горішніх дротів і так висів плечима вниз, далі дзюбком тер по кількох дротах відразу, мовби грав на струнах, укінці скакав з бантини на бантину кількадесять разів. А коли йому й се знудилося, розсипав зерно з коробки в клітці або виливав воду. То був дуже непосидючий Горобчик, котрому було тісно не лише в клітці, але навіть у кімнаті.
Раз Ромко і його батько застали Горобчика при тім, як він прискав водою на себе.
— Знаєш, Ромку, ми забули йому щось дати: купіль і пісок. Адже горобці дуже радо купаються у воді й піску. Постарайся!
— Добре, я постараюся.
Се була справді велика розривка для Горобчика. Він купався дуже докладно і потім цілий мокрий сидів на сонечку у вікні та грівся. Або порпався у піску, як курка, і сідав собі на хвилину в ямці. Наймичка Гандзя дуже сердилася на нього, бо оприскував вікно і стіну й розкидав пісок. Але вона вже знала також дивну історію його життя і терпіла його збитки.
Одного дня, коли Горобчик сидів на печі, Гандзя відчинила двері, що вели у кухню, і почала у кімнаті вибирати з коша біллє до прання. Горобчик роздивився і — шусть до кухні! В кухні була велика пара, бо Гандзя прала. Ся пара виходила відчиненими дверима з кухні у садок. Горобчик літав по кухні, бо в парі не бачив усего добре, але як пустився трохи нижче, замітив двері і — шусть у садок! Се сталося так скоро і несподівано, що Гандзя й не замітила.
Коли Ромко вернувся зі школи і пішов подивитися до Горобчика, його вже не було. Шукав по цілій кімнаті — нічого з того, не найшов. Почав плакати. Батько старався роз-слідити, як се сталося, і здогадався цілком добре, що Горобчик утік через кухню.
Ромко мав великий жаль до Гандзі, але та ще й насварилася на нього:
— Щось таке! Якби індик пропав, не кажу, але за горобцем жалувати! Тільки дармо сім'я їв та смітив!
Ромко не втихомирювався і нарікав перед татом:
— Чого він утікав? Адже йому було добре.
— Бо кождому воля дорога.
— Чому ж Канарок не утікав, коли ще не був сліпий?
— Бо Канарки з діда-прадіда невільники, в неволі родяться і вмирають. В тепліших краях вони свобідні, як горобчики, а в нас вони хатні невільники для нашої потіхи. Врешті, чи ти думаєш, що Канарок не утік би, якби міг? Наш ні, бо вже нещасний сліпець, а кождий інший утік би. Загинув би взимі, інші пташки заклювали би його, але полетів би. Неволі ніхто не терпить.
— Що ж Зося скаже?
— Ано! Коли приїде до нас на вакації, скажемо їй всю правду, а писати їй про се не треба.
Ромко не дуже тим потішився, але до Зосиної фотографії промовив:
— Ти, Зосю, не плач! Горобчикові добре. Він дуже бажав волі...
III
Коли Горобчик вилетів у садок, то аж забувся з радості. Сам не знав, що має робити. Але побачив громаду інших горобчиків, кинувся між них і з утіхи так потурбував якогось товариша, що той не знав, що й думати. І інші налякалися. Не диво, тамті набідилися цілу зиму і тепер ще не мали що доброго попоїсти, а сей гайдамака два місяці їв, як пан і дармував. Силу мав більшу, як інші. Однак по хвилині вже зміркували горобці, що він так лише, з буйності, вирвав товаришеві кілька пер і гратися хоче. Чогось він у садку не почував себе добре, вискочив на галузку і кликнув: "Гей, за мною, в поле!"
Певна річ, що так сказав по-гороб'ячому, бо всі послухали його і цілим стадом полетіли за ним недалеко в поле. Над потоком були корчі всякі: і верболозу, і тернини, що вже цвіла біло-біленько, а ще листя не мала. Травичка вже починала зеленітися, а коло води була вже й зовсім зелена. Тут і жовті квітки лоташу уже цвіли. Але так навкруги то ще було пусто, тілько загони озимини зеленілися, як довгі і широкі зелені стяжки. Дальше на ниві орав селянин і покрикував на коні. Крім нього було ще чути тілько жайворонків, що поділили землю й небо між себе, і кождий співав над своєю ріллею. І в отсей спокійний закуток над потоком впали цілою громадою горобці, з великим вереском обсіли кілька корчів і почали так гратися, що не знати, як вони поміж густими галузками могли себе наздогонювати і не вибили собі очей. Такого крику наробили, як часом діти у школі, коли учителя нема. Потім трохи втихомирилися, посідали на галузках проти сонця і почали щебетати хором. Найголосніше і найкраще співав Зосин Горобчик, бо він учився у Канарка, і хоч голосу не мав, але школу мав.
Горобці співали:
Радуймося, веселімся, Бо іде весна! Цвірінь! Заспіваймо, не журімся! Наша пісня хоч не красна, Але голосна! Цвірінь! Жив, жив!
Як настане днинка ясна, Воля пахне нам. Цвірінь! Бо то доленька нещасна — Жити в клітці у неволі На втіху панам. Цвірінь! Жив! жив!
Наша втіха тут, на полі, Не в тісних хатах. Цвірінь! Чи в достатках, чи в неволі, Жити і вмирать на волі, Як свобідний птах! Цвірінь! Жив! жив!