Уночі сей Горобчик Ромкові навіть снився. Оповідав, як піддурив Орла, сівши йому на хребет, як підлетів іще вище і як потім з-під хмар спадав уже сам на землю, мов камінчик. Страшно було йому, аж у голові закрутилося.
На другий день Горобчик уже зовсім добре мався, вилетів із клітки, бо вона була незачинена, сів собі на шафі близько Канарка і чудувався, що той не літає. Сидить і сидить, і тілько всего, що співає, та й то лише тоді, коли почує якийсь шум. Горобчик перехилював головку і направо, і наліво, дивувався, щось думав, потім поправив на собі пір'я, вигладив його, злетів на вікно і стукнув у шибу. Вікно замкнене, а за вікном білий садок. Вчера він там троха не згинув, а проте там гарно. Може, вже й не так страшно зимно, як учора, і їсти є що.
Але мороз не пускав. Було так зимно, що з тої причини не було науки в школі. Ромко нудився і з тої нудьги найбільше думав про Горобчика та його перстенець. Коли батько вийшов із хати, він почав розпитувати маму про перстенець. Мама також не знала і навіть байки не сказала, але видумала щось ліпше.
— То,— каже,— можна у газеті оголосити, що найшовся такий Горобчик із перстенцем і буквою "А". Хто знає що про того Горобчика, нехай напише до нас.
Ся думка дуже вподобалася Ромкові. Коли батько прийшов на обід, він так довго просив його написати у часопис про Горобчика, поки той не згодився.
— Се,— каже,— може вдатися або й ні. Горобчик бог знає звідки прилетів, а я у всі часописи не можу писати.
— То хоч до одного! — просив Ромко.
— Добре, я напишу.
І за кілька днів сам Ромко читав в оголошеннях одного часопису таке: "Горобчик із перстенцем на нозі, на перстенці буква "А" найшовся і є здоров. Чий він? Прошу написати до..." І тут була адреса батька.
Ромко аж у руки плескав з утіхи і дуже був цікавий знати, чи хто відозветься.
II
Минув з тиждень. Горобчик був уже зовсім здоров, літав по кімнаті, з чого Гандзя була дуже не рада, слухав співу Канарка, дер із нудьги папери, які подибав, та найрад-ше сидів на вікні і заглядав у садок. Там уже не було біло, тілько сіро, мороз уже минувся. Часом світило сонечко і громади горобців перелітали попід вікна. Тоді замкнений Горобчик кликав товаришів, цвірінькав голосно, стукав дзюбком у шиби, шукав виходу, але виходу не було: вікна і двері були все зачинені. Натомившись, вертав у клітку і потішав себе їдою,— хоч того мав доволі.
По тижні прийшов лист. Мама прочитала початок і сказала до сина:
— Маєш, Ромку, лист про свого Горобчика. Здалека лист прийшов, найменше за сто кілометрів. Бачиш, який волоцюга з твого Горобчика. Чекай, я прочитаю тобі сама, бо письмо нечітке.
— Хто то пише? — спитався Ромко.
— Професор гімназії Антонів. Він писав так:
"Дуже тішуся, що Горобчик найшовся. А моя мала Зося ще більше тішиться, що жиє її Горобчик-Робчик-Хлопчик (так вона його кликала). Далеко залетів сей вітрогон!
Мушу Вам наперед дещо вияснити, бо інакше не будете розуміти історії з перстенцем і чому я й Зося хотіли б Горобчика знову у себе мати. Я учитель природи і не раз роблю такі проби, що причіпляю птахам якийсь знак або й цілу свою адресу. Так я не раз довідуюся, куди птахи відлітають. От про одного бузька, котрому я причепив свою адресу, дістав я сеї зими відомість аж із полудневого Єгипту, де його у_бито.
А історія Горобчика така: дістався він до нас припадком. Найшла його Зося в саду. Мав довгу нитку на нозі, нитка замоталася об корчик, і він не міг утекти. Потім я довідався, що в сусіда нечемні хлопці витягли з гнізда трьох горобчиків, уже підлітків, одного дали котові з'їсти, другого замучили, а третьому причепили нитку до ноги і так пускали літати. Він підлетів, вихопив якось нитку з рук хлопця, перелетів у наш садок, і тут його найшла Зося. Був він у нас ціле літо й зиму, а з весною ми його пустили. Перед тим дав я йому на ніжку перстенець із буквою "А". Бляшка була ще нова і блистіла. По ній все можна було його пізнати, бо він довгий час держався нашого дому.
Потім мали ми пригоду, дуже прикру. В сусідстві вибух великий огонь, і Зося так настрашилась, що оніміла. Якийсь час лежала хора, потім устала, але від часу пожару не промовила ані слова. Подумайте, яке нещастя: ходить дитина ніби здорова, все чує й розуміє, а промовити не може. Ми вже гадали, що вона навіки буде каліка. Тим часом раз сиділа вона собі в саду коло дому і бавилася лялькою. А в мене під окапом дому багато гнізд ластів'ячих. Ластівки крутяться цілий день. Отже, внадився якийсь горобець у гніздо ластівки і ані гадав віддати чужу домівку. Його жінка зносила вже пір'ячко до гнізда, а він сидів і пильнував. Склалося те, про що я читав, але сам не бачив. Ластівки змовилися, назносили в дзюбках болота, напали на горобця і замурували його в гнізді.
Все те бачила Зося. Очевидно, бійка і крик пташок під дахом звернули її увагу на себе. Спершу не знала добре, про що йде, але як зрозуміла, так перейнялася пригодою, що прибігла до мене засапана і сказала цілком добре: "Тату, ходи!" З радості, що вона промовила, я не знав, що й діяти. "Куди?" — питаюся. "Ластівки б'ють горобчика..." — відповіла Зося.
Ох! Господи! Як я тоді біг разом із нею! Як хлопчик! Показала мені гніздо, з котрого ще маленькою діркою горобчик виставляв дзюбок. Я приставив драбину, розбив отвір і вийняв невольника. Дивлюся, а то наш знайомий з перстенцем на нозі.
— Зосю! то наш Горобчик! — кричу ще з драбини.
— Горобчик! Хлопчик! — плеще мала в руки.— Не пускай його, тату!
Розуміється, держу Горобчика, як золото; адже ж то він причинився до того, що дитина знову промовила. Занесли ми його в хату і так дбали про нього, що жодному горобцеві на світі так добре не діялося. І що Ви скажете? Не хотів наших гараздів, утік. Як і коли — сам не знаю. Зося плакала, і ми жалкували за ним, та Що було робити?
А тепер, дивіться, аж де найшовся! Видко, що з вісім місяців був на волі і знову мав якусь пригоду. Прошу Вас подержати того Горобчика, аж поки потепліє. Я потім уже скажу, що з ним робити. Зося хоче його мати. Може, поштою пі шлете, так як канарків посилають, а може, я на вакації у Ваше село приїду та сам відберу. Я був минувшого року у Вашім сусідстві на вакаціях, у селі Заріччі,— дуже мені Ваші околиці вподобалися. Мені здається, що я й Вас особисто мав приємність пізнати у лісничого Зігурта".