Думка одної блукала в безкраїх просторах жалю; другий, взагалі, ніколи не помічав світу.
Вираз достойного спокою — приписаний суворою етикетою еспанського королівського двору, — спочивав на безкровно-блідому обличчі королеви, що ніби скам’яніла в своїм болю.
Відсутній погляд занадто розумних очей, здавалося, не пізнавав і не бачив нічого.
Нечутно до кімнати вступив начальник королівської варти, де Сандоваль[8], молоде обличчя якого дивно не гармонізувало з передчасно посивілим волоссям. Завмер у глибокому поклоні.
Якийсь час донья Хуана, немов не помічаючи його, мовчала. Потім струснула головою, наче будилась із задуми: — Ще щось існує на світі?
— Милостива володарко — почав Сандоваль.
Сухі, великі очі королеви блиснули, мов у гарячці: — Не володарко… вдово!-.. — і чарівно-мелодійний її голос, що ввесь Мадрид звав його "неземським"[9], зломився, немов ніжна, скляна голка. Восково бліда рука торкнулась чола. — Вдова… А вдові не личить зберегати попередній хід життя…
Опритомніла цілком. Говорила вже не зломана горем жінка, а наказувала королева.
— З цілим двором, я сама допроваджу тіло дон Феліпе до його батьківщини — Австрії[10]. Вирушимо ще цієї ночі.
На мовчазний поклін здивованих, увійшовших за Сандовалем грандів, що вже заповнювали залю, додала: — По дорозі заїдемо у визначні церкви Еспанії. Помолимося перед чудотворними мощами та іконами. Прохатимемо чуда… Чуда, що не може не прийти![11].
І почалася дивна мандрівка живих із мертвим…
Слаба здоров’ям, але призвичаєна до аскези й самовмертвіння королева[12], не знала втоми. Не бачила перешкод, ані перепон. Скелі чи провалля, річки й потоки — скрізь мусіла бути дорога жалібному походові.
Скрізь у кожної чудотворної ікони, у кожному Божому храмі, донья Хуана просила чуда: воскресіння забальзамованого тіла короля![13].
* * *
Зміцнявся холодний подих вітру з гір. Співав зловісно, наганяючи присмерк на червоні язики-шпилі далекої Сієрри. Гасив відблески осіннього заходу, натягаючи м’яку, біляву імлу, що кучерявилась і розсипалась, мов жива, невловима істота. Ту імлу, звану "callina", — що приходить на зміну літнім, розпаленим дням.
На великому возі-катафальку коливалась чорно накрита труна.
Знервовані безупинним похоронним співом коні пирхали від нагору смолоскипів, свічок та хмар кадильного диму, що всмикувався в осінню імлу, над розпучливо-порожньою, мертвою, — як місячна поверхня! — Кастильською пустинею[14].
Густіли вечірні тіні. В серці набирався нестерпний жаль…
Лясерда, Сандоваль і два ченці відстали від походу. Повільною ходою пустили коней. І "попустили поводи" своїх думок.
— Ще з дитинства зберігає пам’ять, — згадував дон Карльос, — спомин про один Страсний Тиждень — "Semana Sапta"… З усіх усюдів ідуть процесії… багато дерев’яних "рухливих" статуй. "le movimiento"… пливуть із процесіями, одягнені в шовк і оксамит… Ті статуї робили примітивні й трагічно-непристібні рухи… Сьогодні мені здається, що ми робили такі недоцільні й непристібні рухи. Що, власне, ми є такі "рухомі", дерев’яні статуї " le movimiento"…
Чернець-домініканець підвів гладко виголену, з вузеньким тільки віночком волосся, голову: — Часто закидували мені в Римі, — і не тільки самі ляїки, але й духовні — що ми, еспанці, вдягаємо святу віру в надто людські форми реальних страждань… А як розбудити в людях бажання пожертвувати Господеві, з любови до Нього, наші людські пристрасті?
— Офірувати пристрасті! — зітхнув Сандоваль. — Чи ж ми офіруємо їх цим безконечним походом? Чи… може служимо їм?
Глянув на довгу стяжку повозів і верхівців, що вилася попід горою, ховаючи вже свій початок за звислою над дорогою скелею.
— Справді: Страсний Тиждень! — зітхнув удруге.
Один по однім, тут і там, розсвічувались і палахкотіли світла смолоскипів.
Блимали свічки в руках ченців при труні і плакали прозорими, восковими сльозами.
"…в день останній землі воскрешу його…" — метав вітер звуками між коругвами.
Вийшли на ширшу долину. Початок походу вже зупинився. На великих марах спустили на землю труну. Довкола неї розставляли великі ставники з великими свічками. Розкладали килими, подушки, щоб ставати навколішки. Уставляли стільці для дам із почоту.
Жіноцтво вийшло з повозів, посходили з коней. І неначе табун чорно-білих птахів, утомлених довгим пролетом, оточили домовину. Мармурово-біле обличчя королеви схилилося над труною. Широкий, жалібний одяг перетворював її на зломлену бурею й перехилену до землі величезну квітку кампанулі.
Схилилась іще нижче. І аж тоді збагнула, що домовини ще не відчинено. Зробила знак рукою.
Як уже ввійшло в звичай, на кожній зупинці, шестеро слуг відчиняли тяжке віко труни. І всі, що були довкола, відійшли "на віддаль людського голосу".
Донья Хуана незабаром сподівалася знову стати матір’ю[15].
Вірила, що незвичайні враження можуть відбитися на вигляді її дитини. А всежтаки не могла відірвати очей від обличчя "свого Феліпе" — обличчя, що за життя видавалося їй таким винятково гарним, винятково досконалим!
Боже, Боже!… Якже страшно видовжився його, ще й за життя трохи задовгий ніс! Як стемніла скіра на "світлі її життя!"[16]. Як здеформувались від бальзамування уста, що так жадібно пили з келиха життєвих утіх…
А очі! Прикриті зсинявілими повіками… Тепер уже ніколи й нічого не побачать! Не побачать і тієї, — другої дитини! — що народиться погробком: по смерти батька.
Охоплена жахом порожнечі, що не має дна, донья Хуана тремтить перед уявною безоднею відвічних таємниць…
Ноги вгинаються під нею. Падає обличчям на труну і, не голосом, тільки "тінню голосу" стогне: — Феліпе! Ти, ще побачиш!… побачиш?..
І вухо ніби вловлює в органі вітру відповідь-подих: — По-ба-чу-у-у!
Донья Хуана тремтить, із жаху й радости одночасно. За ввесь бо довгий час блукання, це вперше "озвався" до неї її Феліпе!… Це знак! Він таки живе!
І чудо буде!
Подвійне коло палаючих восковиць та заслона з кадильного диму відділює від світу королівську пару: труну й удову. І не знати, що замкнене в тім колі: життя, смерть чи божевілля?…
А там, де дами з почоту розмістились на подушках і складаних фотелях, чекаючи приходу королеви, — також не реальне життя, тільки маячення й мука… Пошарпані думки, розшматовані серця… Уста — без слів, сумні очі — без сліз.