Троянди, сп’янілі від останніх вогнів осені, забули про прищеплену їм рукою садівника красу й укрились рожевим квітом щирої шипшини. На крильцях баревних метеликів відлетіло у вирій літо. Ах, щорік все їх меншає, цих безтурботних істот, що живуть квітами й сонцем. Щорік меншає й мрій. Тих, що на зміну метеликам приносить осінь.
Чи ж і мрію, як метелика, вважають за шкідника? Скіль-ки-бо їх, які так намагаються вигнати все, що має крила, барву, усміх, відблиск радості…
— А вже що до нас, первостворених Всемогутнім "стихійних сил природи", — нас виріклися б радо й поготів! — озвався під вікном жартовливий голос.
Я виглянула й зраділа: сивобородий звинний Фавн зручно вмостився в пурпурі реви, що заплітала стіну. Сміється мідяношкірий в хмарі легесеньких кучериків срібного волосся. Вузловатим пальцем вказує на аметистове гроно:
— Можна? — й, не чекаючи відповіді, бо ж хто пожаліє гроно винограду? — общипує по ягодці, як дрізд. — В такі золоті дні,— втягає в себе прогріте сонцем і теплою землею медове повітря, — достигають не тільки грона, але й туга людського серця по незабутньому. Чи ж не вгадав?..
Сміється до мене, мов добрий приятель, що лиш вчора перервав був свою щоденну дружню розмову зі мною, під віконцем.
— Тож бачиш, — споважнів зненацька, — душа пам’ятає багато, чого не вміють назвати уста. Але ж часто й людська душа забуде, в чім сила зв’язку з минулим. То — зв’язок з доброю Матір’ю Землею, що її всі ми любимо більш, як гадаємо, бо ж вона дає нам не тільки свої плоди, але ж і баї, що в них заховано зернятко правди, як дозріле зерно в лушпині… Та я не вмію складно і довго говорити. Хотів би ліпше щось тобі дати…
Знову радісно всміхнувся, низько нагнувся до землі і зірвав суху маківку.
— Візьми хоч це. І воно може навчити тебе розумінню дощових пісень, візерункам, що їх креслить вітер на ланах збіжжя, бажанню синього вогника, що пливе, хитаючись, над рідною драговиною. А може, колись, десь не в нашій землі, посадиш у чужу землю зеренце. Тоді сама здивуєшся, як воно потішить тебе. Не легковаж, що мале: малого немає в світі. На, візьми!..
І зник.
З того вечора, увесь той час, що я була в Лівадії — сонному кримському містечку, з найменням Німфи, — старий Фавн, добродушний і простий, як сільський капуцин з півдня, щовечора приходив до мого вікна й оповідав давновікі казки. Пізніш, за сумних днів самітності, безсонними ночами в бездомних мандрівках я брала зернятко з Фавнової маківочки і засаджувала у землю, що того часу була тереном моїх блукань.
Не сказав неправди приятель Фавн: не одна квітка виросла й зацвіла з його дрібних зерняток. А я збирала їх у китичку. До них додавала свіже листя з обмолених Лаврських
Садів, таке приховане, соромливе, скромне, що по ньому часто можна перейти й не доглянувши, як по придорожньому споришу. Коли ж над волинською Стир’ю по луках роз-квіли лампадками світло-фіялові зимовіти-колхікуми, а над мочарами м’ягко танцювали блудні вогники, — Лосна кинула мені срібну нитку своєї пряжі. Нею зв’язала я китичку тих дрібних квітів.
Не треба в них шукати "строгої" науковості: це-бо не ви-слід розшуків, дослідів, розвідок, студій. Це лише квітки, виплекані двома невтомними садівничками. Мрія — наймення одної, друга ж зветься — Любов.
ОПОЙНИЙ ДИМ
Гашта позіхнув. Потягся й правицею обмацав м’язи своєї лівої руки. Оглянув широкі груди, утнув у стані тулуб сюди й туди. Пересвідчився: нема ніже ушкодження, ні в ребрах, ні на ліктях, ні на ступнях. І здивовано похитав головою.
Молодий скит не знаходив на собі жодної рани й не відчував найменшої болісті в тілі. А тим часом чувся недужим. Не спалось, хоч трава була під ним м’яка, день теплий. Зрана не мав нічого в роті: не хотілося ані випити гострого, смашного, добре заквашеного кобилячого молока. Не мав смаку й до прозорого, червоного, як гранат, в’яленого на сонці м’яса з дикої ноги. Так само ані в’ялена дніпровська чечуга, що її особливо любив, не викликала бажання їсти.
Чув, як обкипає серце, але не міг з’ясувати ступеня й характеру своєї досади. От немовби згубив у степу вже переможеного ворога!
Е-ех!.. Злісно розмахнувся жмутом буйволових ремнів, що з них виплітав вузди, аж від сириці вчулося в повітрі кілька посвистів. Троє невеликих, волохатих диких коней-торпанів, що стриножені паслись недалеко на узліссі, метнулись вбік й нашорошили свої короткі вуха. Перерізані ударом ремнів, звислі безсилі голівки високих будяків-крутаїв, що вже відціль починали своє панування над степом, відбивали вільну блакить широкого неба й тепер, зламані, ще гостріше запахли медом.
Таж хіба в тім потішення для дужого парубка? Знищити квітку — може бути забавою лише про жінку. А Гашта — досвідчений бойовник.
Розправив ноги, порухав усіма пальцями й зсунув до потилиці гостроверху шапку-шличок й наче тим ще дужче роздратував досаду.
— Ну, бойовник! А що ж з того, коли ось вже тричі дозрів у небі повний місяць, й знову вже зник, упавши у безвість темної ночі, як стиглий овоч падає часом у воду. Тричі!.. А за цей час не було ані бійки з сусідніми племенами, ні набігу чужинців по здобич, не сталось гонитви в степах за ворогом. Тільки й бачив кров, що з упольованих звірят. Тільки всього й знищення, що кілька зрубаних на паливо буків. Ані не горів ліс… Рішучо нічого не сталось за цей довгий час, що могло б бодай трохи потішити серце молодого скита, роз-прудити в жилах кров, що гускне, мов масло в сколоченому молоці! Можна так жити?
Гашта глянув звічев’я на блакитний Бористен, що ліниво плив під кручею жовтими пісками берегів, витягся горілиць й почав наспівувати бойової пісні, що давніш відразу настроювала його на войовничий лад і викликала загару. А сьогодні й той лік не допомагав: тільки збільшувалась досада, аж не можна було влежати на траві. Бо ж на кого ти розпалишся, як ніде поблизу нема ворога!
"Були часи", — потягли думкою ключі мандрівних журавлів, — "Були часи, коли можна було битись досхочу з аланами на Гнилому Морі", — Жовте обличчя скита скривила глузлива усмішка. — "Pallus Meotidae" називають те море дикуни греки. Справді, дикий нарід! Тільки про гроші або ж про красу та про жінок турбуються вони. Немовби за гроті купується здобич? Чи можна ту красу з’їсти або випити? А жінки!.." — погордливо сплюнув на саму згадку про грецькі пісні. Немов вони, ті греки, ані не догадуються, що правдивий муж мусить ставитись з погордою до кохання. Жінка є тільки здобич, а радість від неї в тім, що можна показати на ній свою силу й волю. Бо ж вона послухає у всьому кожного мужа. Навіть грека. Але помститись або завдати ворогові муки та ще такі, щоб йому смерть видалась солодкою ласкою, — на те жодного грека не вистачить. Греки — сміття…