— Що ж!... Довершилось. Уже нічого не вдієш. А життя є життя.
Клеофас глибоко зітхнув, неначе йому не стало повітря.
Дрібний, бідний порох шляху лежав нерухомо. Єрусалимський гамір та денну спеку міста вже змінила прохолода близько вечора та спокій сільських просторів.
Так, так... Життя є життя... Клеофасова думка верталась до буденного, дрібного клопоту.
— Підночуємо в Емаусі. Там приведемо до ладу все накуплене в Єрусалимі, та й до Тиберіяди. А вже там удома, — додав по хвилині.
— дуже й дуже потрібно ока господаря. Та й руки. Де ж би самій Дамаліс, жінці, дати всьому раду?
Стефанос підвів кучеряву голову. Слухав, але не чув сивого Клеофаса. Розбурхані думки, мов хвилі припливу моря, заглушували слова. — По короткій мовчанці відповів, —— але на власні міркування: — Сном, просто сном здаються мені ці дні муки! Гарячковим сном, із якого, немов сліпучий ранок, збудило це нечуване чудо!...
Голос молодого грека тремтів. Рвучий віддих підносив угору груди, ніби вони намагалися розширитись поза природні межі, щоб умістити надприродне. Воно ж —-те чудо воскресіння з мертвих — не вміщалося в людську уяву, що звикла приймати тільки буденне, звичайне.
— І знаю, — породовжував уголос юнак, — знаю, що говорив Учитель: воскресну! І призвичаєний вірити його кожному слову. Та, коли ж жінки, одна за одною, збентежені, просто несамовиті несли вістку, що переходить усі межі людської уяви...
Захлиснувся радістю —— і стих. Очі сяли, обличчя світилось.
Хвилину йшли поруч, мовчки. І погляди обидвох линули вперед, у золотаву далину, губилися за недалеким уже Емаусом — жмінкою порожевілих від соняшного заходу клубків-димів, у віночку зелені.
Клеофас спустив голову. Бачив у білій стежці, як на розгорненім папирусовім звою, образи минулого...
— Чимало минуло часу, — стелив перед собою власне минуле, Клеофас, — від коли дивився я в обличчя смерти. Дві з половиною декади. Так: саме від часу, як умерла мати. Бо ж, коли відійшов зі світу батько, я вже був на студіях, в Атенах. Повернувся вже після похорону. І порох від жалібного стосу вже давно розвіяли вітри цього чужого нам краю. Треба було закинути філософію, переймати торгівлю, караваник, майно. І так — на Гермеса й Тіхе! — вирвалось із елінського серця колишнє заклинання, — тоді фінікійські купці мало не позбавили мене всього майна, рухомого й нерухомого. Не було коли про смерть думати. Занадто твердою рукою притиснуло мене безжалісне, як Мойра, життя. Нині ж... Так дивно було мені бачити обличчя Вчителя, закам'яніле. Саме його дивно було бачити таким, як бувають усі мертві. Немов би не Він, а хтось новий, незнаний і незнайомий...
Юнак рухом голови відкинув чорне волосся й чорні згадки...
— Я бачив смерть нещодавно. Евмаха, однолітка мого, забили на іграх у Тиберіяді, на перегонах колісниць. Сталось це... — і кидав плястичними мазками слова, втілюючи спомини в дійсність.
— Гамором та вигуками повний цирк, вічно неситий крови й хвилювань. І сонце крізь червону заслону, бризькає кривавими плямами на обличчя, палаючи однією жадобою: бачити кров — це вічно п'яне джерело... Тільки Евмахове обличчя, — було спокійне і повне глибокого смутку, без гіркости й навіть без болю. Ніби ось — усе, і ту гіркість та біль, залишив він тим, що наповнюють золотосяйний день безмістовими криками та порожнечею своїх слів і сердець. Евмах же немов говорив стиснутими мовчазними устами щось дуже важливе, але незрозуміле тим, що довкола. І був такий самітний між живими, з якими не можна мертвому порозумітись. От, тоді збагнув я поперше, що мерці — не є ніщо. Е, ні! — захвилювався Стефанос, переживаючи свою згадку. — Ні, навпаки: вони — щось вище, більше за нас, живих. Вони переросли наш світ, вони дозріли для іншого світу. А наш уже їм не вистарчає, затісний. Тоді ж поперше зрозумів я культ мертвих і божеських предків.
— Бо ж змаліла матерія людського тіла додав Клеофас — підкреслює, що сильною й міцною частиною її лиш ота невидна, неможлива для дотику "Психе" (душа), що ось відлетіла...
— Куди?... В Емпіреї? В Гадес? — налетіли на Стефаноса з дитинства засвоєні формули. —— Ні, ці холодні, випружені постаті мертвих людей мусіли б перенестись такими ж як остають по смерті тут, — на місяць. І там мусіли б живитися білим, холодним місяшним сяйвом, як молоком зоряної простороні, розлитої в безоднях усесвіту, доки самі "ростимуть", як місяць. Доки не підкріпляться на стільки, що зможуть піднестися до країн вічного життя, до країн, що про них так часто згадував Учитель. Країн життя, незмінного вже, сталого, як сонце, котре не знає ні наростань, ані змалень, як це бачимо на місяці...
Стефаносові думки виривались на волю нестримним скоком диких коней і гнали вперед, пориваючи за собою нових і нових товаришів. Але нагло урвав: здавалося, що відчув дуже близько чиюсь приявність. Обернувся на півслові так рвучко, що й Клеофас спинив ходу.
Справді білим шляхом від Єрусалиму швидко наближався піший подорожній. Край перепиненого плаща, спадав на його обличчя так низько, що закривав риси. Тільки невелика, темна борода, розділена на два гарні закрути, вказувала що то — ще молода людина. На це вказував і хід: швидкий, дружній і легкий, немов цей високий, стрункий подорожній плив у повітрю, понад самим шляхом, у нематеріяльнім потоці текучого золота, що темніло, немов струни, торкнені невидною рукою. За мить ока він уже порівнявся з Клеофасом і Стефаносом, привітався висловом складним і цвітастим в арамейській мові, як робили тут люди добре виховані й освічені. Дарма, що в добі смутку, на знак жалоби, формули привітань скорочували чи опускали зовсім. За хвилину, як наказувала слушність, лагідно спитав, що кинуло сум на обличчя зустрічних?
— Чи ж чужинець не йде з Єрусалиму? То він один, що не відає про події останніх днів? Та ж і не-юдеїв, усіх, бо також і їх — греків — пригнітили вони.
Але подорожній, дійсно, тим не журився. Хіба ж гелени не відають, що Христос-Месія мусів перейти все те, що сталось? Ті, що були Його учнями, прецінь знали від Нього самого, що Він пізнає смерть, а тоді воскресне і, ставши переможцем над життям і смертю, вступить у вічну славу?...