Херонімо ще дав бабі срібняків.
— Белен — не відьма, не вбивниця, — говорила гітана і провадила гостя стежками-жолобами: Обережно: тут — поріжок, а зліва — урвище!… Белен — як доля: одним наливає радість, другим — горе… Бо ж одно виростає з другого… Такий закон! А мені… мені однаково! Бо ж я, — як доля! — не питаюся і не знаю, кому що чиню, і на що так а не інак… Дає моя рука. Але не серце й не розум… Ну, ходи здоров дорогами правими!
І знову зацокотіли по кам’янистих шляхах копита кінські…
* * *
Із Сараґоси їздці розділились: двом слугам звелів Херонімо догнати дон Карльоса, що хіба далеко не міг зайти пішки. Мали стежити за ним так, щоб він не помітив їх і — видима річ, — охороняти мали його, безборонного, як би було треба.
Так проведуть його аж до малої пристані Тортози, відкіль хотів він непомітно відплисти до Святої Землі. Коли і яким кораблем — про те мав довідатись один із слуг та негайно про це сповістити Херонімові, що чекатиме в Тараґоні, у манастирі францисканців. Другий посланець мав залишитись при дон Карльосові, аж до відпливу корабля.
Коли б до того часу не прибув Херонімо, то повинен був непомітно пробратися на корабель і плисти з паном аж до Святої Землі.
Слугу було вибрано певного, який щиро любив дон Карльоса. То ж можна було на нього цілком покладатись.
Але Херонімо й Пальоміто не поїхали відразу до манастиря францисканців.
Спочатку повернули до печер у "Жовтих Горах".
Погану славу мали ті печери: не тримались їх ані цигани, ані контрабандисти…
Різне говорили люди про ці "cuevas" — льохи. І різне бачили там ті, кого з конечности вела біля них дорога.
Але ж усі сходились на одному: "Пилатів дух" — бо ж таки кожному відомо, що з Тараґони походив Понтій Пилат! — береже тих земних печер…
І з одної до другої ходить його біла постать і все тре, — ніби миє, — руки.
Але ж річ у тому, що тре сухі руки! Бо в тих горах і печерах нема джерел. І навіть вода з дощів не затримується, а летить в ущелини й провалля додолу…
Дехто казав: покутує там Пилат! І до Останнього Суду триватиме та покута…
Тоді — не Бог-Отець, що судитиме усіх до одного людей, але Ісус Христос Сам судитиме Пилата "по милості Своїй" …
Інші, знову, запевняли, що не тільки покутує "тетрарх іудейський", але ж іще й стереже скарбу…
Якого й де? Того не знає ніхто напевно. Тільки ж відомо, що "в світі нема рівного тому дорогоцінному скарбові"[78].
Їздці спинились. На умовлений знак, повторений двічі: по сім разів щоразу кування зозулі — так само двічі відозвався "сміх" ятлика.
У глибині кам’яного коридора-ущелини появилася біло-одягнена постать. Загортка була піднесена аж по очі.
— Mire piscem[79]
— La Loba guarda![80]
Рясні згортки білого плаща африканських маврів, що дуже нагадували римську тоґу, зникли в темних хідниках.
Гасло сказано справно.
Незабаром Херонімо побачив широкі брови на блідому обличчі Енріко де Кастро. З-під них дивились незадоволено й підозріло гострі очі, а рука недвозначним рухом занурилась у згортки завоїв.
Одалік за спиною Енріко де Кастро, стояла друга, також біло одягнена постать.
Енріко пізнав Пальоміта: йому бо дав гроші, щоб відвіз листа Карльосові.
Знав, що ім’я Пилатове й оповідання про його "несуджеиу тінь" забезпечує йому певний захист… хоча б і до того часу, як нарешті прийде над Пилатом суд!… Але поява узброєної постаті при Пальомітові, викликала досаду й тривогу.
— Господь нехай пошле вашій милості доброго вечора! — привітався Пальоміто.
— Даруйте, що не везу жадного листа, але замість відповіді світлий граф посилає цього кавайєро. Це — найближчий чоловік панові! Його вірний джура — Херонімо Діяз. Та ж ваша милість може собі його пригадати…
Альбігеєць заспокоївся. Кивнув головою і витяг із завоїв руку.
— Мені велено говорити з вашою милістю без жодних свідків із вашого боку. Як розкаже ваша милість?
— "Брат" піде по воду, а вернеться аж під ранок — відповів Енріко. — Прошу далі.
Пройшли кілька вужчих і ширших хідників, аж опинились у великій, круглій печері, що нагадувала собою посудину, відтулену вгорі, мов кратер вулькану.
Посідали на каменях. "Брат", як називав Енріко свого попутника, взяв бурдюка[81] й уклонившись, вийшов.
Енріко підкинув на середину печери хмизу, що лежав купою в кутку й запалив.
У печеру заглядало небо пильним поглядом золотих зірок-очей. Але той тихий погляд ураз щільніше заволік чорний дим багаття.
Як Авелева офіра, знявся він угору темною свічкою, до зір, немов комином. Із пітьми немов хтось висмикнув кілька чорних стяжок.
То кинулись кажани і з димом вилетіли в отвір.
— Дозволите приладити вечерю? — спитав Пальоміто.
Підходило до півночі, коли співрозмовники закінчили нараду.
З догоряючого багаття втікав останній дух. Енріко був видимо задоволений: без сумніву, все йшло добре! Може навіть ліпше, як можна було сподіватись!
А посланці, — такі прості й нехитрі люди, що від них легко довідатись дуже багато цінного…
Справді "мудрі як змії" ці люди не є!.. Перед світанком вирушить він із ними до Тараґони, де вже його — напевно! — чекає дон Карльос…
Хай іще тільки підкріпляться їхні коні й той третій, що привели його для Енріко… А "брат", що пішов по воду?.. Ну, той мусітиме почекати, аж по нього пришле Енріко, як побачиться з дон Карльосом…
— Так що ж? Заснемо трохи! Ще маємо час! — запрошує де Кастро своїх гостей. І, з явним задоволенням вертається до добрих вісток, що принесли йому ці його гості.
— Це добре, що й на африканський беріг перекине Лясерда своїх людей! Шкода, що Монфор не схотів тут зачекати, а повернув до Романії… Ну, нехай сіється добре зерно й на африканському березі…
— І на африканському й на нашій землі мусить стояти твердо віра… — втомлено погоджується Пальоміто… — В Африці, — додав півсонно, — буде тепліш. А тут, — витягає з-під плаща шкуратяну пляшку-торбинку, обережно розкручує шийку, міцно стиснену сирим ремінцем.
— Смію послужити вашій милості? Поки хмиз горів — було тепло. А тепер тягне холодом…
Але катар не п’є вина. Так само, як ніколи не їсть і м’яса.
— З водою тяжко в цьому краю!.. От, як би ви мали свіжу воду…
— А як же їй не бути в людей подорожніх? — підводиться Херонімо, і повільно йде до коней, що голосно перетирають зубами овес.