Семен зніяковіло повів очима по старшинах.
– Радили, та не врадили,— признався.— Думок багато. А вашмосць що порадив би?
– Скільки у вас війська? – не відповідаючи на запитання, поцікавився осавул.
– Кінного та пішого тисяч п’ятнадцять,— похвалився Семен.— Та ще тридцять гармат.
– Отакої, біс йому під ребро!-вигукнув здивовано Ярий, зупиняючи коня.— Нам казали про десять тисяч, але ми не дуже вірили. Гадали, що люди перебільшують… Ти запитував про мою думку? Я радив би повести наступ уночі. Якщо ніч буде темна і вітряна, ніхто не одважиться палити на мурах вогнищ, щоб не викликати пожежі. Якби у нас були драбини, такі, щоб їх перекинути через рови, то можна спробувати щастя.
Слова осавула переконали старшин.
– Драбин у нас понад півсотні,— порадував Ярого Семен.
– Подбайте, вашмосці, щоб військо було готове до наступу,— звернувся до старшин.— Самі, не покладаючись на десятників, перевірте кожну гармату, кожну драбину, кожен мушкет. За це кожен з вас відповідає головою.
Його голос зазвучав так твердо і владно, що навіть Ярий мимохіть випрямився у сідлі, ніби перед своїм козацьким полковником.
"Такого, хочеш не хочеш, а слухати мусиш",— подумав з пошаною про Семена, молодий вік якого спочатку викликав у осавула якусь тривогу.
І Семен, і Ярий були тої думки, що слід наступати зразу в різних місцях. Такий наступ розпорошить ворожі сили, і, зосереджені в одному місці, гармати не будуть серйозною перешкодою при штурмі замка.
Тепер усе залежало від того, яка буде ніч.
Вістку про наступ повстанці сприйняли з радістю. Їм набридло безділля, а близьке сусідство схованої за мурами шляхти розпалювало їх завзяття і ненависть. Тисячі очей тривожно поглядали на каламутне небо, чи, борони боже, не випогоджується на небосхилі.
Але причин для тривог не було. День швидко згасав, осінній, короткий вечір переходив у ніч, густі сутінки опливали на Підгір’я. Десь далеко, з окутаних темрявою гір, дужий поривчастий вітер гнав хмари, що клубочились над Карпатами, і вони щільно заслонили небо.
Над Чорногорою спалахнула блискавка, розрізала небосхил і, ужаливши землю, згасла.
На замку перекликнулись вартові, озвались труби. Хтось запалив було на мурах просмолений хворост, але вітер вдарив крилами, розкидав вогнище, і, злякавшись пожежі, вартові швидко його загасили.
Минала вже північ, як Семен дав наказ до наступу.
Повстанці безшумно приволокли драбини, звели їх угору і, притримуючи за кінці шнурами, перекинули через рови. По них, ніби по містках, стало перебігати на той бік ровів військо. Стукіт тисяч ніг губився у гуркотінні громів, що лютували над Підгір’ям.
І все ж під спалах блискавиць у замку врешті помітили небезпеку, і шляхта зняла переполох. На мурах запалили просмолені колоди, хворост. Вітер злюче накинувся на вогнища, у повітрі, загрожуючи пожежею, закружляли іскри. Але для шляхти повстанці були грізніші од пожежі.
Озвалися безладні мушкетні постріли, вдарила гармата, гаркнули фальконети. Зіштовхнуті з мурів, покотилися колоди, кам’яні брили, бочки з землею.
То тут, то там застогнали поранені. Але мушкетерам і гармашам Куропатви їдкий дим виїдав очі, заважав стріляти, заслоняв наступаючих. Кулі та ядра тільки зрідка вражали повстанців. Зате колоди і каміння калічили людей, залишаючи за собою криваві стежки.
Семен і Ярий, які також перейшли по драбинах рови, намагалися встигнути скрізь, де наступаючим було сутужно, посилали їм нові підкріплення.
Тим часом козаки, які вже досягли валів, приставили драбини до мурів. Та перших смільчаків, що вдерлися на мури, покалічили, порубали, зіштовхнули.
Шляхта, знаючи, що пощади їй не буде, оборонялася люто, завзято.
Падаючи з мурів, вбиті і поранені котилися по стрімкому схилу гори, збивали своїми тілами тих, що наступали. Згинув, розтрощений кам’яною брилою, полковник Копистка, полягли десятки повстанців, порідшали козацькі ряди, падали, як горді гірські ясени, опришки, а перемога не приходила.
Втративши свого полковника, вражена смертю товаришів, розчарована безрезультатними наступами, одна з сотень Копистки стала відступати.
Семен жахнувся. Самовільний відступ сотні міг подіяти згубно на армію.
Вихопивши з-за пояса пістоль, полковник кинувся до відступаючих.
– Хто ненавидить неволю, за мною!-вигукнув так голосно, що його почула вся сотня.— Боягузи – геть з очей!
Відступаючі зупинилися, затупцювали, винувато потупили в землю очі.
– Веди нас, полковнику! – озвався хтось з гурту.
Раптом з горища замкової вежі вистрілив під небо полум’яний стовп, освітив замок, мури, шляхту, повстанців. Чи то вітер заніс туди вогонь, чи хтось з необережності, а може, навмисне викликав пожежу, але вона розросталася все більше і більше.
Вітер ніби тільки на те й чекав. Зі злобним реготом він тут же кинувся на палаючу вежу, посипав іскрами по замковому подвір’ї, по дахах стаєнь та інших будов.
Шляхта і залога на мить очманіла з жаху, завмерла. Але того було досить, щоб козаки вдерлися на мури, зав’язали бій.
Не забарились і опришки та повстанці. Метр за метром мури переходили до їх рук. Ось уже перші сміливці збігали по внутрішніх сходах і драбинах на подвір’я, і в спалахах пожежі заблищали козацькі шаблюки.
… Кипіла жорстока, нещадна битва. Густо падала шляхта, але смерть не щадила ні підгірян, ні козаків, ні опришків. Схопившись за груди, похитнувся сотник Крокус, зі стогоном випустив з безсилої руки шаблю козацький сотник Захарченко, струмком потекла лицарська кров з скаліченого шаблею обличчя ватага Юри, але він і далі не кидав поля битви.
Частина шляхти та замкової залоги зачинилася в самому замку і з вікон та бійниць стріляла у повстанців. Але у метушні битви так змішалися ті, що оборонялися, і повстанці, що кулі, призначені для останніх, часто-густо попадали у шляхтичів, і постріли вщухли.
Коли Семен прибув під замок, козаки встигли вже виламати головну вхідну браму і рубалися зі шляхтою у просторих вестибюлях.
Якийсь довготелесий, вусатий шляхтич вистрілив у Семена з пістоля, але куля, задзижчавши біля вуха полковника, тільки відлупила шматок стіни.
Удруге шляхтич не встиг вже вистрілити…