Семен розгорнув папір.
"Славного війська підгірського полковникові пану Семену Височанові",— прочитав звернення, і невимовна радість огорнула його. Великий гетьман не гордує ні ним, ні повстанцями, не має їх за якусь безладну ватагу, а його – за дрібного принагідного проводиря. Навпаки, називає повстанців військом та ще й славним, а його – підгірським полковником.
Чим довше читав Семен гетьманського листа, тим світліше ставало у нього на душі.
Гетьман дякував повстанцям, що допомагають йому у важкій війні за визволення українського народу, хвалив Височана за хоробрість, наказував ні на мить не припиняти боротьби. На допомогу повстанцям він посилає козаків, які здобули не одну фортецю і мають в тому ділі чималий досвід. В кінці листа Хмельницький запрошував Семена прибути до нього під Львів, як тільки повстанці здобудуть пнівський замок.
Під листом стояв знайомий Семенові з універсалів розмашистий підпис "Богдан Хмельницький, гетьман войска запорожського".
– Слова гетьмана для нас святі,— збуджено озвався молодий полковник, прочитавши листа.— За рідну землю життя не пошкодуємо. Ти, осавуле, їхав нашими селами та містами і бачив, що ціле Підгір’я піднялося на битву разом з усією Україною.
– Один народ – одного й прагне,— ствердив коротко Ярий.
Тим часом побратими принесли їжу та напитки, поставили на столі.
– Вип’ємо, осавуле, за вікторію над панами,-налив Семен у кухлі меду
– Вип’ємо, полковнику, тільки не зараз,— відсунув від себе кухоль Ярий.— Ми меду-горілки не цураємося,— посміхнувся, помітивши здивування Височана.— Навіть гетьман при нагоді чарку підніме. Але хто п’є у поході та ще й перед битвою, того навіть сам бог не врятує од кари. А на морі, як їдемо до турків у гостину,— таких з чайки та у воду. Тверді наші козацькі закони, бо на війні пияк – не козак. Себе та й інших занапастить. А народ наш гарний, полковнику, лицарський. Не перемогли його ні печеніги, ні половці, ні татари, ні польські пани. Глянь, на що він здатний, коли доведений до відчаю. Де зараз польське пихате панство, де його гетьмани, воєводи, каштеляни, німецькі найманці? Де перекінчики Яреми, Заславські, Любомирські, Чарторийські? Сліду од них не залишилося на Україні. І тільки народ є і буде, живе і житиме.
Він говорив так захоплююче, що Семен, слухаючи його, затамував подих.
– Слова твої, осавуле, міцні і запальні, як порох,— промовив до Ярого.— Але скажи, де ти навчився так говорити, як Демосфен?
– Я, полковнику, колишній могилянець,— гордовито похвалився осавул.— І за риторику не раз вчителі, спаси
бі їм, нам’яли чуба,— засміявся весело.— А батько – лисянський швець,— не приховував свого посполитого походження.— Ти, бачу, не чував про Лисянку?
– Не доводилось, осавуле,— щиро признався Семен.
Він навіть не здогадувався, як тісно у майбутньому
його доля буде зв’язана саме з Лисянкою, як гаряче полюбить він це невеличке молоде місто. Не знав, що згодом за героїчну оборону Лисянки перед польською шляхтою до його високого звання козацького полковника, яке він одержить, прибуде ще й коротке слово "лисянський".
– То шкодуй,— усміхнувся Ярий.— Там такий славний народ живе, що самого чорта в баранячий ріг скрутить. Може, колись сам переконаєшся,— додав, не здогадуючись, які віщі його слова.— Батько був неписьменний, простий швець, але цінував науку і прагнув, щоб усі три його сини були освічені,— повернувся до попередньої розмови.— Задля нас переїхав з Лисянки до Києва і домігся свого. На Січі таких, як я, чимало. Та й ваших, львівських, спудеїв не бракує. Але там у пошані не тільки книжна вченість, а й розум і відвага. Колишні кріпаки за десятників і сотників. Та й сам Максим Кривоніс не княжого роду. А славнішого лицаря не шукай, бо не знайдеш. Розумний народ… Дай йому волю, то світ своїми талантами здивує. Страх як до науки горнеться. У нашій січовій школі місця немає, щоб усіх помістити.
– Жартуєш, осавуле,— не повірив Ярому Семен.— На Січі вчать не "аз – буки" читати, а шаблею рубати.
– Мало ще знають люди про нашу Січ,— з докором похитав головою Ярий.— Шаблею у битвах рубаємо, а в мирний час "аз – буки" читаємо. Такий курінь під школу спорудили, як палац. А навчають у ній колишні спудеї. Не філософії та риторик, а звичайної нашої грамоти і арифметики. У нас кожний козак може стати старшиною, а старшині соромно не нашкрябати навіть свого прізвища. Пріють чубаті над кожною літерою куди гірше, ніж у най— гарячішому бою,— засміявся розкотисто.
– Дивно таке чути, але вірю тобі, осавуле,— не ховав свого здивування Семен.
– Прибудеш до нас, на дивніші дива надивишся,— запевнив Семена Ярий.
У кімнату, постукавши, зайшов джура, подав Семенові листа. Полковник швидко пробіг рядки очима, і його обличчя засяяло.
– Якась радісна вістка? – поцікавився Ярий.
– Вгадав, осавуле,— не заперечив Семен.— Від батька… Пише, що вже одужав після боднарівського поранення і навіть сідає на коня. Шкода, що немає його з нами – не в одній справі він дав би добру раду.
– Війна ще не закінчилась…— зітхнув осавул.— Ще багато потече і нашої, і панської крові.
У світлицю стали заходити запрошені Семеном на раду повстанчі сотники і полковники.
Прибув і ватаг Юра з двома опришками-старшинами. З козацького табору приїхали два сотники і два сотенні осавули. Після короткої наради господарі та гості сіли на коней і подалися оглянути розташування замка.
На мурах зразу ж забахкали гармати. Проте ядра і на цей раз нікому шкоди не заподіяли – вони навіть не долетіли до старшин.
– То добре, що не шкодують пороху,— радів Ярий.— Адже ж нам треба знати, де зосереджені лядські гармати.
Він не кваплячись пильно оглядав гору та замок, шукав вигідних для наступу місць, але не знаходив. Стрімка, оголена від дерев та кущів гора, нові високі мури та вежі надійно захищали Куропатву і шляхту.
Осавул замислився, мовчав.
Над Карпатами збиралися брудні осінні хмари і, ніби ще не знаючи, куди податися, ліниво повзли по небу.
– Ніч буде як могила,— задивився на хмари Ярий.— Така, як року божого тисяча шістсот тридцять п’ятого, коли ми з кошовим отаманом Сулимою здобували кодацьку фортецю,— заглибився у спогади.— І либонь вона була могутніша од пнівської, та ще й на Дніпровій кручі. Будував її для душогуба Конєцпольського французький інженер Боплан. Пан не шкодував золота на її будову, ще й тисячі кріпаків пригнав зі своїх маєтків над Дніпро. За два роки спорудив таку фортецю, що могутнішої не було на всій Україні. А Сулима за одну ніч її здобув,— спалахнули завзяттям очі Ярого.— Гей, гей! То був славетний лицар, царство йому небесне,— зняв з пошани до покійного шапку з гладко поголеної голови, на якій залишився тільки довгий, перетканий вже сивиною, чуб-оселедець.— Я тоді починав козакувати… А знаєш, полковнику, скільки нас, козаків, було? Усього вісім сотень та ще сотні три самарських міщан, які приєднались до Сулими. Що людські руки збудували – те вони і зруйнувати можуть,— каже наш гетьман. Коли гадаєш наступати? – перейшов од спогадів до діла.