ІСТОРИЧНА ПОВІСТЬ
1
Звістка, що Семен повернувся домів, вмить облетіла Вікторів, сколихнула село. Син колишнього хлібороба Гната Височана, він перший з-поміж вікторівців закінчив Львівську братську школу, славну на всю Україну.
– Ученіє – єсть мученіє,— авторитетно прорік дяк Онуфрій, поправляючи при цьому великі окуляри у бронзовій оправі, що закривали йому половину обличчя і раз у раз спадали на ніс.
Він скаржився на кепський зір, нарікав, що недобачає вже літер у псалтирі, і Гнат Височин привіз йому зі Львова дарунок – окуляри.
– Не кожний чоловік має хист до науки,— додав і від себе хтось з вікторівців, які оточили дяка на вулиці.
– Де вже там кожний,— посміхнувся лукаво Онуфрій.— Подейкують,— знизив голос до шепоту,— що навіть наш галицький пан староста ледве вміє нашкрябати своє прізвище.
– Ксьондз – до чоток, пан – до танцю, а наш мужик до кожного діла кмітливий,— гордовито докинув королівський кріпак Петро Гусляр, попихкуючи люлькою.— Ми і воюємо, і будуємо, та ще й усіх годуємо.
Гусляр любив говорити приповідками і знав їх безліч.
– Різними таланами господь нас наділив, тільки долі та волі не дав,— зітхнув журливо.
– За гріхи наші покарав,— сумно похитав головою Двірський чабан Гриць Заячківський.
– Не кажи так, куме, бо сором тебе слухати,— накинувся на Заячківського Гусляр.— Які ж то такі гріхи у кметів[1], щоб за них карав господь так тяжко? Та й коли хто з нас має грішити? Ще півні не піють, як ти встаєш, а гайдук уже в шибку стукає, на панщину жене. "Гайда, хлопе, до волів, як не хочеш нагаїв". Хлепнеш або й не хлепнеш ложку пісного борщу та й гаруєш на панському від досвітку до темної ночі. Додому йдеш – кістки болять, тіло ниє, руками-ногами ледве рухаєш. А скільки нагаїв од економа за день заробиш! Якби не свята неділя, то в нас, кметів, і дітей не було б. Ти, куме, не в нас гріхів шукай, а в тих, що нашою кривдою живуть і в оксамити одягаються,— аж плюнув спересердя.
– Кому пиріжок, а кому батіжок,— з гіркотою озвався хтось з гурту.— Забув господь про нас.
Дяк Онуфрій нервово поправив на носі окуляри. Розмова сходила на божі діла, ставала крамольною, і людина духовна не могла прислухатись до неї байдуже.
– Не грішіть, бо не знаєте правди,— перестеріг своїх непокірних односельчан.— Пани вкрали у бога нашу долю та волю, як він спочивав сьомого дня по трудах.
Слова дяка присутнім сподобались, вони вселяли якусь надію, що бог колись-таки спохопиться, помітить крадіж і покарає злодіїв.
– Окаянні!-обурився хтось з гурту.— Обікрали господа бога, а тепер хваляться, що він виліпив їх із іншої глини, а не з тої, що нас, кметів.
– Брешуть як собаки!-скипів старий Лукіян, який замолоду опришкував. – І плоть їх така, як наша, і кров не блакитна, а червона.
– А скажіть, діду, чи бачили ви коли панську кров?— лукаво спитав хтось з молодих.
– Якби я, парубче, її не бачив, то й не казав би,— розсердився на таке запитання Лукіян, і в його померклих очах блиснуло завзяття.— Гей, гей! Скільки ми тої вельможної крові з різних нелюдів виточили… І у жодного я не бачив блакитної.
– Людська кровиця – не водиця…— з докором нагадав старому дяк.
– Тьху на тебе!-забуваючи, що перед ним духовна особа, накинувся на Онуфрія дід.— Верзеш, ніби п’яний! Хіба я про людську, а не панську кров казав?
– То також, гріх, але невеликий,-закінчив справу Онуфрій так, щоб і вовк був ситий, і коза ціла.
– Може, й ми колись точитимемо,— озвався запально парубок, який своїм лукавим запитанням розсердив перед хвилею діда.
– Чекай, Грицю, пошиють ногавиці – на весілля підеш,— аж стукнув ціпком об землю Лукіян.— Ти не хвалися, а мовчи і точи. Добрі люди тобі допоможуть і спасибі скажуть.
Лукіянові було вже вісім десятків, він нікого й нічого не боявся і не крився з своїми думками.
Присутні принишкли, замислились. Дідові слова тільки підлили масла у той вогонь, що бурхав у їх серцях і душах. Вони були мирні люди, любили свою працю, своє Підгір’я, зелень лугів, білий сніг на смереках, сонце, лелек на стрісі і не бажали брати на душу чужої крові. Але ніхто не щадив їхньої, і, доведені до відчаю, захищаючись, вони сягали іноді по сокири. Тоді в їх серцях уже не було місця для милосердя.
– Тепер спудею Симеону навіть у попи дорога відкрита,— відчуваючи, що діється в душі односельчан і бажаючи відвести їх од грішних думок, хитро повернув розмову в інший бік Онуфрій.— То єсть сан благочестивий і господу милий.
– Не квапся, дяче, як голодний до борщу,— глузливо перебив його Гусляр, який недолюблював осіб духовного стану.— Тепер перед Семеном доріг і стежок, як у голові гадок. Якою захоче, такою і піде… А може, в чужі країни помандрує і повернеться славним "медикусом". Людей од смерті спасатиме.
– Од неї жоден медикус не врятує,— зневажливо махнув рукою дід Лукіян. – А од пристріту баба Текля допоможе.
– Сіє один господь знає, що призначено Симеонові,— мовив дяк.— Але науки ніхто йому не відбере.
– Авжеж, не відбере! – загомоніли згідно присутні.— То таке добро, що його ні вогонь не спалить, ні вода не забере, ні злодій не вкраде.
І тільки "загродовий" шляхтич Проць Цибульський, який прийшов під кінець розмови, знизавши плечима, процідив холодно крізь зуби:
– Забрався хлоп межи свині і говорив до них по-латині,— мовляв, навіщо такому наука, коли йому місце біля свиней.
Проць належав до старої православної підгірської шляхти, не цурався своєї віри і "руської нації", але на селян і новоспечених шляхтичів дивився з погордою, бо "ходак чоботові, а хлоп шляхтичеві не пара".
– До кого пан Проць п’є?-запитав гостро Гусляр, якого глибоко вразили слова загродового.— Може, до Гната і його сина?
– Пана Гната і його сина мої слова не стосуються,— поквапився запевнити Цибульський, переляканий і лихий на себе, що бовкнув дурницю, яка дорого могла йому коштувати.— Хоч пан Височан був колись і низького походження, але давно вже нобілітований, бо то вельми заслужений і славний муж. Своїм сплєндором[2] він прикрашує наше Підгір’я.
Проць, боячись гніву Височана, як міг так затирав прикре враження, викликане нерозважними словами. Навіть багаті землевласники не задиралися з Гнатом, знаючи, що він не подарує образи, і жили з ним у злагоді.