– Батьки вашмосці вельми хитрі,— втрутився швидко у розмову хорунжий, ніби не бажаючи допустити до слова свого регіментаря.— Зуміли забезпечити од Височана себе і свій маєток.
– Це я їх напоумив,-гордовито похвалився Базилі.— Дівка ще не раз нам стане в пригоді.
Семен мовчав, і на душі у нього було так гірко, ніби він випив полину. З його вини Оксана терпіла зараз поневіряння та знущання, плакала над своєю долею. Тепер має його, Семена, за пустомелю, який багато обіцяв, але нічого не зробив. І слушно. Адже сам зайнятий підготовкою повстання, він міг послати в Братківці за Оксаною Сяноцького. Тільки хто сподівався, що Закревська забере її у Пнів, що така диявольська хитрість визріє в дурній голові Базилія? Але він, Семен, зробить усе, щоб вирятувати Оксану, зробити її щасливою, виправити свою помилку.
У побережних очеретах заскиглив жалібно вітер, так ніби хтось заплакав, і Семен мимохіть зітхнув.
– Пану регіментарію щось допікає,— стривожився Базилій.
– Турбота про рідну землю,— кинув скупо Семен, даючи зрозуміти, що не бажає продовжувати розмову.
– Стійте і назвіть пароль! – долетів до вершників грізний голос з темряви.
– Не впізнаєте, свого сотника? – розсердився на вартових Закревський.
– Тут дідько не розбере, хто сотник, а хто псотник,— одрубав вартовий.— Кажи пароль, бо привітаю оловом. Наказ є наказом.
– Бог, честь і вітчизна! – гукнув Закревський, бачачи, що з вартовим не до жартів.
– Люди вашмосці заслуговують похвали,— схвально озвався Грига, бажаючи підтримати перервану розмову.
– Зараз вартує тільки рукодайна шляхта і вірні ойчизнє загродові,— похвалився Закревський.— Гайдуки злигалися з бунтівниками, але ми в пору про це довідалися. Завтра судитимуть здрайців. Головним зрубають голови, дрібніших одшмагають батогами.
Гребля скінчилася, і достойні гості, а за ними панцирні товариші князя Лянцкоронського в’їхали на берег. Та слідом за першою хоругвою прибула ще одна, і Базилі занепокоївся.
– Вашмосць обіцяв, що візьме з собою тільки одну хоругву, а їх оце вже дві або й більше на березі,— з докором звернувся до регіментаря,
– Прошу пробачення. Панцирні, мабуть, не зрозуміли мене,— виправдався перед Закревським Семен.— Але хай вацьпан не хвилюється. Усю вину перед паном Лукашевичем я візьму на себе.
– Якось воно буде,— набундючився Базилі, знаючи, що таким гостям усі зрадіють.
Зайнятий розмовою з "богатирем ойчизни", Базилі не помітив дивної поведінки війська. Воно ніби в рот води набрало, бо ніде не чути було ні розмови, ні лайки, ні суперечок, без яких не обходилось серед шляхетнонароджених. І тільки то тут, то там якісь окремі голоси вигукували польською мовою: "Чолем, ксьонжен!", "Честь яснє пану!", "Пся крев!", "Бій гультяюв!"
Але тупіт кінських копит і бряжчання заліза долетіло аж до замку, насторожило залогу.
З темряви вигулькнув вершник, зупинив коня.
– Хто їде? – запитав голосно, злякано.
– Свої,— заспокоїв вершника Базилі, називаючи пароль.— Скачи у замок і скажи пану Лукашевичу, що до нас прибув коронний регіментар пан Самуїл Лащ, а з ним хорунжий, князь Ксавери Лянцкоронський, сотник Фірлей і три хоругви панцирних. Аж тепер хлопство і навіть сам Хмельницький нам не страшний.
– Слава тобі господи,— зрадів вершник і зник у темряві.
На Семена і Григу, які прибули під мури замка, вже чекали сотні шляхетнонароджених.
– Віват, пан Лащ! – верескнув хтось на мурах.
– Віват, нєх жиє пан регіментаріуш! – загорлали за ним десятки голосів.
Хтось згадав, що з Лащем прибув ще нащадок славетного роду Лянцкоронських і вівати загриміли з новою силою. Не забула зібрана шляхта і про сенаторського сина сотника Фірлея.
Хтось на мурах голосно похвалився, що знає коронного регіментарія, і навіть вигукнув: "То я, Качковскі, пане регіментаріушу!", але, не удостоївшись відповіді, спантеличено замовк.
– Хто з вашмосці коронний регіментарій пан Самуїл Лащ і що привело його аж сюди? – долетів до Семена та Григи скрипучий голос.
Відблиски вогнищ, що палахкотіли на мурах, освітлювали гостей, падали на півпанцирі та кольчуги, але шишаки та навушники закривали їх обличчя, і навіть Качковський не міг пізнати пана Самуїла.
– Регіментар Лащ перед вашмосць паном,— вигукнув гордовито Семен. —А це мій хорунжий князь Ксавери Лянцкоронський,— показав на Григу.— А що привело нас сюди і куди прямуємо, можу сказати тільки вашмосці.
І прошу не тримати нас, ніби пахолків, перед ворітьми, бо коні та люди втомлені дорогою і битвою з схизматами. Є серед нас і поранені, веземо навіть кількох убитих, щоб поховати їх за нашим звичаєм зі шляхетськими почестями.
– Швидко одчиняйте ворота! – наказав вартовим Лукашевич.
За хвилину панцирні на чолі з Семеном та Григою під вітальні вигуки шляхти в’їздили на подвір’я замка.
– Гей, панове браця, зрада!-раптом зарепетував не своїм голосом вусатий шляхтич.— Та це ж мої хлопи Грицько й Данило,— пізнав у панцирних своїх кріпаків.
Шляхта на мить закам’яніла з жаху. Отямившись, з вигуками: "Зрада, зрада!" —схопилась за шаблі.
– Що ж, пане Базилі, придумав ти хитрість з Оксаною, але вона тебе не врятувала,— зловіщо озвався Семен.
– Вашмосць Семен Височан? – зойкнув Лукашевичів сотник.
– Агеж! Той, який ще "пахне хлопом",— нагадав Базилію його слова полковник.
– То гинь, здрайцо!-верескнув несподівано Закревський, вихопивши з піхви шаблю.
Гримнув постріл, і Базилі, випустивши з рук шаблю, звалився з коня. То Грига, який пильно стежив за Закревським, вистрілив у нього з пістоля.
Тим часом на подвір’ї закипів бій. Шляхта люто рубалася з повстанцями, стріляла в них з мурів, з-за возів, з сараїв, з вікон і бійниць самого замка. Особливо дошкуляла повстанцям замкова залога, яка вела по них вогонь з мурів і серед якої перебував сам Лукашевич. Магнат стояв, освітлений вогнищем, намагаючись своєю відвагою підтримати перелякану шляхту.
Вартові тим часом встигли спустити з мурів залізну борону, що закрила ворота, і відрізати доступ до замка повстанчій піхоті. Це підняло дух шляхти, яка ще заповзятіше стала обстрілювати згромаджену на замкових подвір’ях повстанчу кінноту.
– З коней! —скомандував Семен, побачивши, що вершники – вигідна ціль для куль.— Пробийся до конюшень і запали їх,— наказав Хаячкові.— У них засіло чимало шляхти. Сотня Сяноцького хай поведе пальбу по мурах і вежах над ворітьми, примусить вартових сидіти у схованках. Повстанці на руках зуміють настільки підняти борону, щоб пролізти під нею.