– Дробностка[41],— зневажливо махнув рукою Семен, ніби йшлося про десять грошів.— Хто там їх рахував би.
Базилі тихо ахнув. Видно, сам бог звів його з такими панами, які грають в карти з королем і для яких десять тисяч дукатів – це "дробностка". Гей, гей! Маючи стільки золотка, він, Базилі, купив би два або й три такі маєтки, як Братківці, жив би весело та розкішно і не волочився по службах. Якби-то потрапити на службу або в панцирні товариші до таких панів, як ось Лящ чи Лянцкоронський, здобути їх довір’я та прихильність… Тоді швидко можна було б вийти в люди, дістати в "доживоцє" якийсь маєток.
"Треба кувати залізо, поки гаряче",— ледь не вигукнув вголос схвильований своїми думками Базилі й звелів варторим одкрити перед гістьми дорогу.
Лукашевич наказав не пускати нікого серед ночі на греблю, але хіба він сподівався таких знатних гостей? Якби знав, що вони до нього прибудуть, напевне, сам виїхав би їм назустріч. Адже це не якісь утікачі-посесіонати, а славні на всю Річ Посполиту мужі й вельможі. Ще й привели цілий регімент панцирних. Тепер пан Лукашевич може не боятися збунтованого гультяйства і спати спокійно. І, напевне, не буде сердитись на свого сотника, що зламав наказ, ще й похвалить його кмітливість і нагородить.
Базилі був цікавий, звідкіля прибули панцирні, але запитувати про це коронного регіментаря якось не випадало. Може, втікають з-під Пилявець, і регіментареві було б прикро відповідати на таке запитання.
– Вашмосці ніби з неба нам упали,— палко висловив свої почуття до високих гостей.— Хлопство збунтувалося, і ходять чутки, що збирається напасти на замок.
– Це, мабуть, те гультяйство, якому ми так усипали під Вітківцями,— здогадався регіментар.
– До судного дня пам’ятатимуть вис… вис… – заїкнувся раптом на півслові князь Лянцкоронський.— Панцирних! —вигукнув нарешті якось так врадувано, ніби знайшов не слово, а скарб.
"Заїкається, бідолашний",— пожалів у душі князя Базилі.— Чи, бува, їхній проводир – не Семен Височан? – запитаїв, нічого злого не підозріваючи.
– Хлопські ватажки мене не цікавлять,— холодно процідив крізь зуби регіментар, даючи пізнати Базилієві, що його запитання нерозумне.— Біля Вітковець я нарубав цього гультяйства цілу купу, але прізвищ не запитував.
– Вашмосці розгромили ватагу Височана? – зрадів Базилі і став допомагати вартовим відкидати колоди.— Віват богатерам ойчизни!
– Нєх жне! – гукнули панцирні товариші, які прислухалися до розмови регіментаря з Базилієм. Повстанці, які добре володіли польською мовою, були в перших шеренгах.
– Вашмосці поїдуть зі мною, а військо залишиться біля греблі,— запропонував Базилі, сідаючи на коня.
– Мосці пане Закревський! – обурився регіментарій.— Лащ – не хлоп і дбає про овій гонор. Війська залишаться, але з нами поїде хоругва князя Ланцкоронського,— рішуче заявив, не допускаючи заперечень.
Але Базилі й не збирався заперечувати регіментареві. Він твердо вирішив прихилити до себе Лаща й використати його знайомство з батьком. Така нагода трапляється один раз у житті, і тільки дурень випустить її з рук.
– Слово коронного регіментарія для мене святе! – вигукнув з пафосом.— Для вас завжди відкриті наші серця і ворота.
– Вацьпан розумний за двох,— ласкаво похвалив сотника Лащ.— Пане хорунжий,— звернувся до Григи.— Прошу повідомити своїх панцирних товаришів, що вони поїдуть з нами у замок,— наказав гостро, по-військовому.
– Слухаюсь! – гаркнув Грига і повернув коня.
– Хоругви вестиме сотник Фірлей, а вашмосць їхатиме біля мене,-кинув услід хорунжому регіментар.
У Базилія з великого дива перехопило дихання. Милий боже! Невже ж на цій вузькій греблі зібрався весь цвіт Речі Посполитої? Відприск славного роду Фірлеїв – сенаторів і перших великопольських магнатів – за сотника у Лаща! Таких достойних гостей Лукашевич, певне, ще не приймав у своєму замку і, мабуть, більше й не прийматиме.
Князеві Лянцкоронському для того, щоб передати наказ регіментаря, досить було від’їхати два кроки. Хаячок, чи пак сенаторський відприск сотник Фірлей, знаходився так близько, що чув кожне слово Лаща, але військо є військо, і хорунжий голосно відчеканив наказ.
За хвилину достойні гості в товаристві Закревського вже їхали у замок. За ними рушила панцирна хоругва на чолі з сотником Фірлеєм.
– Як поживає батько вашмосці? – запитав ласкаво молодого шляхтича "богатер ойчизни".
– Кепсько! – признався журливо Базилі.— Два роки тому наш двір спалили татари, а зараз один бог знає, чи збунтоване хлопство не зруйнувало того, що ми з такими труднощами відбудували.
– То вацьпан навіть не знає, що діється з батьком і сім'єю? – здивувався регіментар.
– Як же не знаю! – образився незаслуженим докором Базилі.— Мама з молодшими сестрами виїхала у Пнів, а батько і сестра Зося залишилися ще в Братківцях. Адже не можна кинути маєтку на ласку гультяйства. У нас ще спокійно, але як загрожуватиме небезпека, то обоє також прибудуть до Пніва.
– Пся крев, часи! —з досадою озвався Лянцкорон— ський.— Хлопи б’ють шляхетнонароджених і гріха не бояться. Як далі так піде, то на Україні не залишиться жодного посесіоната. Що ж тоді буде? Га? Конєц свята!
– То наша вина! – з гіркотою ствердив Базилі.
– Ей же, вашмосць! – обурився Лащ.— Чи не звинувачуєш нас у спілці з гультяйством?
– Крий боже! – жахнувся од такої підозри Закревський.— Тільки усі ми занадто потурали хлопству, і тому воно так роззухвалилось. Але що тут казати про хлопів, як навіть серед шляхти знайшлися вороги ойчизни. Серед височанців чимало загродових.
– Жахливо! – висловив обурення хорунжий.— Аж важко в це повірити.
– Закревські не брешуть,— набундючився Базилі.— Височан, якого вашмосці розгромили під Вітківцями, також шляхтич. Щоправда, з тої шляхти, про яку кажуть, що від неї пахне хлопом. Його батько нобілітований хлоп і був навіть нашим осадчим.
– Чим горщик накипів…— кинув зневажливо регіментар.
– Пан регіментарій мовить святу правду,— приєднався до думки Лаща Базилі.— Оцей Височан і братську школу закінчив, і заможніший од багатьох посесіонатів, але не позбувся хлопської вдачі. Міг одружитися в доброму шляхетському домі з родовитою шляхтянкою, а його потягнуло до простої дівки, нашої-таки братківецької кріпачки. Батько буцімто не заперечував проти її викупу, але й відпускати дівку на волю не квапився. Маючи її в своїх руках, можна врятувати маєток од хлопів і забезпечити собі спокій. Мама забрала дівку з собою у Пнів, щоб послугувала їй та меншим сестрам. Височанові веліла передати, що засіче її батогами, якщо батька або сестру Зосю зустріне з боку розбишак яке лихо чи хлопи спалять наш новий дім. Мама у нас така, що дотримає слова, і дівці святий боже не поможе.