Загалом кажучи, Хвостику бракувало лаконізму, в чому переконалися всі за наступним сніданком, коли Корифей у притаманному йому стилі далі розвинув тему акул:
— Акули звикли пожирати все, що вони знаходять на поверхні.
Хвостик зрозумів недоречність свого способу мовлення і виголосив тільки частину фрази: "Та є щось прекрасніше в цьому несподіваному переході..."
— Що більше ми їх спостерігаємо, то менше розуміємо,— повідомив наступного ранку Корифей. Хвостик був жалюгідний зі своїми обривками думок: "... від жорстокої боротьби й напруження сил..."
Корифей натомість розкошував од проголошення своїх відкрить:
— Ложе океанів складене тяжкими матеріалами, континенти ж вибудувані з матеріалів легших.
Хвостик пробував лякати словами: "... від розлюченого опору непогамовного намагання утриматися на поверхні до страшного спокою глибин, які дрімають у безрусі від сотворіння світу".
Цим спазматичним словечкам Корифей протиставляв урочисто-величаві відкриття;
— Великі океанські течії, які переносять величезні маси води, або нагрівають, або охолоджують омивані ними береги...
Куди я попав? — думав Твердохліб. Ох, Наталко, Наталко, як немилосердно ти жартуєш зі мною! А ти чого хотів? — знущався він з себе. Чи, може, хотів би приєднатися до тих двоногих, у яких про жінку таке саме уявлення, як про чеський унітаз? Жінка — це така сама безодня, як і чоловік, а дві безодні, наблизившись одна до одної, неминуче створять безодню ще більшу і протяг пекельний, диявольський, що засмоктує душі, завихрює і закручує,— і тут або здолати, або впасти в безславність. Може, й добре, що Наталка його весь час випробує? А що таке "Південний комфорт", як не випробування?
Твердохліб намагався утікати від детеелівців бодай вечорами, замикався в своїй кімнаті, читав, дивився телевізор. Втішного було мало. Міжнародні оглядачі щодня повідомляли, як загострюється обстановка в Лівані, в Нікарагуа! Підраховували, скільки ще асигновано на бомби й ракети в обох Америках, в НАТО, в Японії. Розповідали, які бомби і супербомби влежуються, як груші, у воєнних арсеналах. Колись бомби кидали в царя, тепер президенти замахуються на весь світ. Ось так домахаються, дограються — і розірветься, грякне, лопне світовий простір од мегатонного жаху — і ні зірок, ні журавлів, ні весняного вітру над набряклими бруньками, і дими замість неба, останні дими в безмірах останнього життя, і навіть ангели посліпнуть, і нічого не буде — тільки гомілка якогось президента, великого любителя крилатих ракет і безкрилих слів. А колись виповзе уламок термоядерного понищення з печер і дебрів, знайде гомілку президента і прокляне!
О, коли б люди прокляли вже сьогодні, а не тонули в дріб'язку й суєті!
Однієї ночі Твердохліба розбудив Хвостик. Було вже далеко за північ, але він, видно, ще не лягав, не скидав свого напівжіночого костюма, випромінював рішучість і бадьорість.
— Я б вас не будив, але Корифей сказав, що тут потрібен юрист,— пояснив він.
— Навіщо вам юрист о третій ночі? Щось сталося?
— Приїхав Племінник і привіз ключ.
— Який ключ?
— Хіба вам ще не казали?
— Нічого не чув.
— А я думав, вам казали.
— По-моєму, ви морочите мені голову! — розсердився Твердохліб.
— Ви все-таки одягайтеся, бо там усі ждуть,— не відступався Хвостик.
— Я ж казав, не морочте голови.
— І Корифей,— занудно вів своєї Хвостик.— Він теж жде вас. Сказав: без вас не починати. Ми це готували вже давно. Не було ключа. Торік Племінник пообіцяв зробити й оце привіз.
— Та до чого ключ? — переконавшись, що Хвостик не відчепиться, спитав Твердохліб. Він поволі одягався, ще не вирішив, треба йому йти чи ні, але вже знав, що заснути до ранку не вдасться. То чи не однаково — де бути, куди йти?
— Тут є одні двері,— хапливо пояснював Хвостик.— Ніколи не відчиняються, ніхто не знає, куди ведуть, що за двері. А де вони? Неподалік від Корифеєвого люкса. Давніше якось ніхто їх не помічав, може, їх і не було, а цей Шулик пофарбував, поставив бронзову ручку, але не відмикає. Здається, він їх і поставив, хоч ми й проочи-ли, коли саме.
— То спитайте директора!
— Так він вам і скаже! Хто його сюди поставив? Президентик. Чию волю він тут творить? Ясно — чию. Побуде два роки — ми його сколупнемо. Це він знає, Президентик теж знає. Тут для них пересадка. То вони нас послухають? З самим Корифеєм як? Будьте ласочка, будьте ласочка, а роблять своє. Ми й надумали: відчинити, побачити і викрити, щоб аж загриміло! Ми й самі могли б, але Корифей звелів, щоб і представника правосуддя...
— Я тут неслужбово. І взагалі ламати двері протизаконно.
— А ми не ламаємо — відмикаємо.
— І відмикати без санкції прокурора — незаконно.
— Це коли до чужого приміщення. А ми в своєму домі! Це власність ДТЛ, а ми всі — члени президії ДТЛ.
— Тоді навіщо вам я?
— Ну, як наш друг. Та й просто: хіба вам нецікаво?
— Як можна цікавитися тим, про що ніколи не чув?
— А тепер почули від мене, і я вас забираю, забираю, забираю!..
Хвостик ухопив Твердохліба під руку, поволік за собою, хоч той і опирався.
Біля таємничих дверей зібралося все Товариство. Не було, щоправда, Корифея, що мав би об'єднувати своїх зброєносців, але його місце зайняв не знайомий Твердохлібові молодик, щось джинсово-розмахане, високе, гнучке, самовпевнене.
— Оце наш Племінник,— прошепотів Хвостик, а до всіх інших голосніше: — Ми тут, можете починати.
— Привели прокурорчика? — недбало зиркнув на Твердохліба Племінник.— Красивенько. Почали й закінчили! Прошу!
Він клацнув ключем, клацнув замком, двері легко відчинилися, всі подалися наперед, а тоді так само сахнулися назад. Бо за дверима не відкрилося ніяких пасток, ніяких таємниць, нічого підступного — просто маленька кімнаточка, в якій змонтований був, судячи з ширких решітчастих дверей, вантажний ліфт для господарчих потреб.
Після першого сторопіння всі ринулися до ліфта. Хтось відчинив двері, стрибнув у кабіну, за ним посунули інші. Твердохліба затягли за собою як представника закону.
Зачинили двері, натиснули на кнопку, кабіна поїхала вниз. Повзла повільно, з грюкотом і сичанням, їхала так довго, що всіх охопила паніка. Регулювати рух не було чим, лише дві кнопки — вгору, вниз,— не зупинилися ні на другому, ні на першому поверсі, провалилися в незнані глибини, коли ж ліфт став і вони відчинили двері, то побачили, що це склад білизни.