З Вапгінгтона Кетлін летіла на Бостон літаком лінії Браніф. Рейс був нічний, до того ж виявилося, що в Ньюарку треба робити пересадку на літак компанії Істернлайн. Доки ти ходиш по землі, тобі вбивають в голову про велику єдність Америки, а злітаєш у повітря і пересвідчуєшся, що навіть небо розділене між авіакомпаніями. Щоб пересісти в Ньюарку на "боїнг" Істернлайна, довелося перебігати від одного термінала до іншого. Безмежне бетоноване поле між двома дико модерними будівлями, різуче світло протитуманних прожекторів, моторошне підвивання електрокара, на якому ліврейний служитель віз її кофри, чужа ніч і тяжке відчуття занедбаності,— боже, куди й навіщо вона їде?
Суто особисті мотиви. Суто особисті. Повсюди липли до неї чоловіки, і рятуватися могла тільки втечею. В Меріленді вимушена була змінити дві школи, тепер шукала порятунку в іншому штаті. Допомогла Бетті, її найближча подруга по коледжу. Власне, й не вона,— бо шр може молода вчителька, така сама, як і Кетлін? — зате Бетті написала, що їхній колишній співучень Дейв, якого вони дражнили Куцим, тепер пригрівся у Вашінгтоні і, здається, став там якимсь цабе. Коли Кетлін не заперечуватиме, то Бетті попросить Куцого Дейва... В коледжі Куций Дейв пробував закохатися в Кетлін (він закохувався у всіх високих дівчат, так ніби прагнув таким чином подолати комплекс нижчості від свого зросту), але вона тоді цього майже не помітила. Горда красуня. Та Куций Дей не страждав мстивістю. Щойно довідавшись про її клопоти, він негайно зв'язався з Кетлін по телефону і обережно поспитав, чи міг би чимось допомогти.
— У тебе така сила? — згадала свою давню насмішку-
ватість щодо нього Кетлін.
— Сила — не сила, але дещо мається.
— Одружився на доньці сенатора чи міністра?
— Одруження відкладається, мала. Що в тебе? Кетлін сказала про намір змінити штат.
— Що тобі до вподоби? — поцікавився Дейв.— Каліфорнія, Південь, Середній Захід, Нова Англія?
— Однаково. Аби далі. Найглухіший закуток.
— Таку дівчину — і в закуток?
— Облиш.
— Ну, гаразд. Нова Англія підійде?
— Це дуже далеко?
— І далеко, й ні. Сотня миль північніше Бостона.
— Ніхто мене там не знайде?
— Тільки ти сама.
— Це я знаю. Від себе не втечеш.
Тепер пробувала втекти. З одного двадцять сьомого "боїнга" на інший, з одної ночі в іншу, від лаврів Меріленду до холодних сосен і недорослих дубків Нової Англії, з літа в зиму — і все це за кілька годин, все завдяки могуттю цивілізації, що має звучати: американської цивілізції.
В бостонському аеропорту її чекала несподіванка в особі Куцого Дейва. Цим досвітнім рейсом прилітали здебільшого заклопотані бізнесмени, яких ніхто не зустрічав, і в просторому переході Кетлін одразу наштовхнулася поглядом на самотню постать невисокого чоловіка в шкіряних джинсах і пуховій синій куртці, яка робила чоловіка ще присадкуватішим. І хоч Кетлін не бачила Куцого Дейва вже кілька років і ніяк не сподівалася зустріти саме тут і саме тепер, вона впізнала його вмить і навіть зраділа цій зустрічі.
— Хелло, Дейв! Це справді ти? — гукнула вона йому ще здалеку.
— Хелло, мала, як долетіла?
— Все гаразд. А ти? Я чомусь вважала, що ти у Вашінг-тоні.
— Загалом кажучи, так. Але я хотів тебе побачити. В тебе є речі?
— Трохи є.
— Дозволь мені поклопотатися.
— А це зручно?
— Не переймайся.
Він метнувся кудись, здавалося, лише на мить, був уже знову біля Кетлін, той самий Куций Дейв, що й у коледжі, але водночас і якийсь новий.
— Ти став солідніший. Ніби аж повищав.
— Може бути. Дозволь провести тебе до машини. Речі підвезуть.
Вони вийшли в холодне передрання, на стоянці їх ждав червоний "камаро".
— Боже! — вигукнула Кетлін.— Чи не занадто розкішна машина?
— Не переймайся,— недбало кинув Дейв, даючи знак носіям, які з'явилися з речами.— Це ж не "мазараті", про який мені доводиться тільки мріяти.
Він всадовив Кетлін у машину, вмостився сам, вставив ключ у замок запалювання, але не запустив двигуна, ледь доторкнувся до руки Кетлін і, дивлячись поперед себе, намагаючись вдавати байдужість, поспитав:
— Ти як — заночуєш у Бостоні? Я замовив номер у "Колонаді". Здається, готель не з гірших.
— Дякую, але мені треба вже сьогодні бути в Нешуа.
— Нешуа? Що це?
— Там на автобусній станції мене зустрічатиме голова ради шкільних попечителів містер Бентвуд.
— Ти багато встигла за такий короткий час.
— Хотілося якомога швидше щезнути. Ти поміг мені. Я надзвичайно вдячна.
— Гаразд, гаразд. А от щодо ночівлі в Бостоні — шкода. Мені здавалося, що сексуальна революція вже добралася до провінційних учительок.
Щосили стримуючись, щоб не наговорити Дейву грубощів, Кетлін вимучено усміхнулася.
— Зрозумій, містер Бентвуд...
— Все ясно: шкільні попечителі вже чергують на автобусній зупинці... Може, я згодом підскочу до тебе в той дикий закуток?
— Не знаю.
— Все ж візьмеш на всяк випадок мій телефон? Хоч я й сам тебе знайду. Тебе на автобусну станцію?
— Коли ти не проти.
— Ясна річ, я проти, але хіба мене питають! Ніхто й ніколи не питає Куцого Дейва!
— Так тебе звали тільки в коледжі,— спробувала втішити його Кетлін.
— Аби ж то! Прізвисько йде за чоловіком так само невідступно, як і його доля!
— Здається, на долю ти не можеш поскаржитись.
— Загалом кажучи, не можу. Але з жінками не щастить по-давньому.
— Сказати — чому? •
— Спробуй.
— Чоловіки думають лише про власне задоволення, а це ображає жінок.
— І я не становлю винятку?
— Мабуть.
— До речі, я зупинився не в "Колонаді".
— Яв цьому не сумнівалася.
— Ну, не переймайся, мала, зараз я тебе притарабаню до милої твоєму серцю автостанції.
— Ти такий добрий, Дейв,— майже розчулено сказала Кетлін.— Поміг мені змінити штат, та ще й на Нью-Гемпшира
— А що?
— Саме в цьому штаті, кажуть, живе Селінджер.
— Хто це?
— Письменник. Ти не чув?
— Знаєш, мала, мені якось з письменниками не доводиться...
Дейв клацнув золотою запальничкою, прикурив "Рот-манса". Все — як на рекламах модних журналів. Кетлін тільки й лишалося ждати, що Дейв трусне рукавом куртки, щоб показати золоту запонку на сорочці. На щастя, золотої запонки не було.
Манжет застібнуто на ґудзик. Хоч трохи легше серед такого суцільного добробуту.