Хтось плюнув спересердя, хтось вилаявся, хтось багатозначно відкашлявся, тільки Пієтет не піддався загальному розчаруванню, походив, помацав накрохмалені простирадла й наковдреники, тоді гостреньким, як печенізька шабля, шепітком запропонував:
— Ану, ще раз нагору, та подумаємо там як слід! Незграбний ковчег погуркотів їх на третій поверх, там
збилися в тіснім покійчику перед ліфтом, і Пієтет виклав те, що визріло в ньому, мабуть, ще внизу:
— Ви думаєте, це для білизни? Отаке одоробло? Вони ждуть, щоб умер наш великий Корифей і щоб його тіло везти вниз оцим брудним ліфтом, який для цього вони й збудували! Ви тепер розумієте, яка ганьба й отой Президентах, і оцей ставленик Шулик? Я пропоную скласти протест і звернутися до громадськості й до найвищих... Ми не можемо цього так...
— Вря! Вря! Вря! — пограв безсоромними рум'янцями Сателіт.
— В цьому щось є,— сказав Метрик.— Я навіть починаю тут... Якийсь живописний ефект...
— Грандіозно! — тихо закричав Сантиметрик.— Це лягає в "полотно перебування". Що ми робимо? Поясню. Ми зображуємо цей ліфт. Реалістично-натуралістично. Такий, як він є,— роззявлений і ненажерливий. Хто ліфтер? Ви вже вгадали — наш Корифей. Неминучий, як Харон, мудрий, як Хірон. Що в ліфті? Те, що ВОНИ запроектували: труна, а в труні — директор Шулик!
— Президентик! — вистрибнув наперед Хвостик.— Президентика в труну, а Шулик хай її підтримує або підпихає!
— Вря! Вря! Вря! — надув щоки Сателіт. Твердохліб вирішив, що з нього досить. Тепер тут
до ранку триватиме змагання у вигадливості плазування, і ніхто не помітить його зникнення.
Що ж виходить: поки він боровся за справедливість, поки мільйони людей вирощували хліб, добували руду і вугілля, будували і творили, десь на околицях життя гралася комедія марноти і нікчемності.
Як же так? І чому це можливе? Чи, може, це розплата за те менструальне добровільно-примусове породження, що зветься державою і об'єднує в собі й те, що захищає людину, і те, що її пожирає?
Він не вмів відповісти на ці запитання, сумніви роздирали йому душу, але треба було жити далі.
За сніданком на його місці сидів Племінник.
— А, Прокурорчик-чик-чик-чик! — хмикнув він.— Приветствую і поздравляю! Довелося вас пересадити! Ви зайняли моє місце! Вам ясно: моє місце!
Ще не снідаючи, вже пахкав ароматним димом імпортної сигаретки, недбало спирався на стіл ліктем, джинсова нога за ногу, чвирк-чвирк словами крізь імпортний дим, просто в обличчя Твердохлібові.
— А, Прокурорчик-чик-чик-чик! Здається, ви сіли не на своє місце! Пересадимо! Нема проблем! Що? Є запитання? Які можуть бути запитання? Суди, як у всіх конституційних країнах, діють справно і регулярно, про-курорчики потрібні скрізь, ми теж не відмовляємось. Ось стілець — будь ласка! Але не мій і не біля мене, бо тут Сонечко, до якого прокурорчикам зась!
Твердохліб стояв, як у воду опущений. Племінник для нього — як втілений кошмар. В нахабній сорочці трьох чи більше кольорів, якісь погончики, клинчики, кишеньки на грудях, на рукавах, непристойно висока гола шия, як ритуальний стовп, як фалос у древніх культах,— і знахабніння, знахабніння без кінця й без краю. Сини, племінники, онуки — ціле плем'я нероб, нахабне, крикливе, ротате, ненажерливе, як зозулині діти. Все вони знають, все вміють, всього досягли, все бачили-перебачили, а самі — ніщо. Дармоїди, пустота, нікчемність. У столиці вже не вміщаються, відвалюються, мов тісто з діжі, розповзаються навсібіч, шмигають, соваються, нудять світом, псують життя.
Твердохліб міг би багато чого сказати цьому Племін-ничку, але звик стримуватися, заганяти пристрасті в найглибші надра душі, тому нічого не відповів на Племінникові задирання, мовчки кивнув і сів так, щоб нікому не заважати. Саме тоді з'явилися детеелівці на чолі з Корифеєм, Корифей чи й помітив Твердохліба, зате до Племінника кинувся мов до спасителя, забув про свій урочисто-патетичний тон, опустився на грішну землю, розпитував Племінника по-батьківськи уважливо, навіть з якоюсь ніби сердечністю, а той почвиркував йому крізь зуби про те, про се, зневажливо й зверхньо, як і належалося на таке раболіпство. Так привабливо було Корифею просторікувати про море, акул і хвилі, перебуваючи за півтисячі кілометрів од моря, на мільйоннолітній гранітній платформі, яка не знала ні землетрусів, ні катастроф, ні катаклізмів,— та ось виникла неждано нова нахабна сила і заткнула тобі рота, тебе спростовано, твої слова зітерто й затерто. Сателіт випустив повітря з надутих щік, обм'як, мов проколотий м'яч, умить згубив свій безсоромний рум'янець. Пієтет усю трепетність з-за колони пускав уже не на Корифея, а на Племінника. Метрик і Сантиметрик вузькооко стригли тільки ту ділянку простору, в якій богував Племінник. Хвостик аж лягав, стелячись у бік нової сили. Незмога було повірити, що ці люди колись щось робили, вирішували якісь проблеми і знову вирішуватимуть, поїхавши звідси. А що коли б затримати їх тут назавжди і затримати їм подібних у всіх отаких санаторіях, будинках відпочинку, пансіонатах, кемпінгах, турбазах,— чи зупинилося б життя, чи, навпаки, звільнене від баласту, полетіло вперед нестримно?
Твердохліб не міг приховати відрази до всіх оцих придурювальників. Заячі серця, а крізь них цівкотить ще й заяча кров. Яке самохвальство торжествувало тут ще вчора, і що з нього зосталося тепер? Навіть офіціантка, яка завжди подавала страву найперше Корифеєві, сьогодні поставила тарілочки перед Племінником, а той царським жестом попхнув її до Твердохліба, блиснув зубами:
— Треба погодувати Прокурорчика!
— Я просив би вас не називати мене цим словом,— тихо, але твердо промовив Твердохліб. Але Племінник був суцільна люб'язність.
— Це в мене від любові. Я всіх так зву. Корифей — Корифейчик, Сателіт — Сателітик. Навіть директора теж: "Шулячок, Шулячок, продай мені голочок!" Тут же комфорт, а комфорт треба відповідно оформлювати...
— Це справа ваша, але щодо мене... Я просив би не старатися.
Твердохліб спокійно розколочував цукор у чаї, ще спокійніше відсьорбнув зі склянки, аж Племінник мовби поперхнувся від того спокійного сьорбання і не знайшов чим відповісти. "Один нуль! — прошепотів після сніданку Твердохлібові Сателіт.— Один нуль на вашу користь! Вря! Вря! Вря!"