Обідати сіли мовчки, офіціантка, на мить завагавшись перед їхнім ієрархічним столом, поставила першу тарілку з борщем* перед Твердохлібом, він тактовно підождав, поки поставлять борщ Корифеєві і навіть Племіннику, і саме тоді двері їдальні защебетали, і прозеленіло легесеньке платтячко, і ніжноруко проблиснуло, засліпило й спантеличило.
— Федоре... здрастуй! Ось і я!
Племінник, що рвонувся пружинно назустріч Наталці, осів і обм'як, пробурмотів розгублено:
— Сюрприз! Сонечко-Собачка нас не помічає!
— Ах, цуцик! І ви тут? Ще не зняли вашого дядечка? — Наталка знущалася з Племінника усмішливо-нещадно. Тоді змахнула вітально до Корифея і його зброєносців. Корифей ожив і здобувся на свою чергову сентенцію:
— Кожен по-своєму доходить до істини або складає легенди, зустрівшись з такими явищами, як припливи або сильні вітри.
— На честь нашого Сонечка — вря! вря! вря! — закричав Сателіт.
Пієтет демонстрував трепети. Хвостик крутився і викручувався. Метрик і Сантиметрик перешіптувалися, мерщій закомпоновуючи Наталку в "Полотно перебування" (бо хіба ж то не вона спить у ліжку з вертольотом, помальованим парсунами Корифея).
Наталка була вітром, але втомленим. Втомлено присунула стілець до Твердохліба. Далі від Племінника. Той нахабно поблимкував на неї.
— Я вас не впізнаю, тому що не впізнаю зовсім? Що таке? На вас діє Прокурор-чик-чик?
Навіть "Глявтячок" не було таке образливе, як цей "Прокурорчик". Та ще при Наталці!
— Слухайте,— зціплюючи зуби, сказав Твердохліб.— Я ж вас просив! Попереджав!
Ніаталка теж зневажливо глянула на Племінника.
— Ви й далі тут розсвинячуєтесь? Той удавано-злякано підняв руки.
— Перед об'єднаними націями здаюсь і каюсь! Обід був зіпсований, радість од прибуття Наталки
зіпсована, але ж не життя!
— Підемо до річки? — шепнула йому Наталка, коли виходили з їдальні.
Він мовчки кивнув.
— Ти підождеш, поки я перевдягнуся?
— Підожду.
Він тинявся перед розкриленими вікнами "Південного комфорту", відчував, що десь з-за тих вікон хижо стежить за ним Племінник, єхидно підглядають Сателіт і Хвостик (Корифей цього ніколи собі не дозволить, і Твердохліб був йому вдячний), зиркає, мабуть, і сам директор, усі ждуть, що ж буде далі, а він і сам про це не думає і нічого не знає, ніяких планів він не вибудовував, не малював собі нічого виразного, а тільки склубочені надії, тільки неусвідомлені бажання і наміри, тільки нетерпіння в серці і туга за щастям, які штовхають тебе до втечі, і намагання сховатися, може, й від самого себе. Як у поета: "На свете счастья нет, но есть покой и воля. Давно завидная мечтается мне доля. Давно, усталый раб, замыслил я побег в обитель дальнюю трудов и чистых нег". Наталка вибігла до нього в легенькій безрукавній кофтині і... в джинсах. Чи ж до нього? Чорна підозра зашкрябала йому душу.
— Ти оці джинси — для Племінника? Вона спалахнула:
— Ну, для Племінника! А вийшла — до тебе? Ми йдемо чи ні?
— Та, йдемо...
Але не стримався і знов завів:
— Він же тут не вперше?
— Хто?
— Цей, Племінник.
— А-а. Він удруге.
— А ти?
— І я!
— То що ж?
— А нічого. Цікаво, чого ти причепився з цим Племінником?
— Бо він звідкись знав, коли ти приїздиш, а я ні.
— Розумніший — то й знав. Пішов у Товариство і спитав, з якого числа в мене путівка. А ти не здогадався.
— Мені було незручно. Ти ж сказала — будеш, от я...
— Буду-буду! Коли дали путівку, тоді й... наше об'єднання — колективний член цього Товариства. Усіх товариств, скільки їх там є! І всім платимо величезні внески, а вони нам за це по одній або по кілька там безплатних путівочок на рік. І сюди теж. Торік випала мені. Коли хочеш, то отой капелюшок, що я міряла на Хрещатику, я купувала, їдучи сюди.
— Для Племінника?
— О боже, який ти дурний? Та не знала я ні сном, ні духом ніяких Племінників! Приїхала сюди, а він тут і став чіплятись. Корифей мене захищав.
— Корифей?!
— А ти ж думав! Найпорядніший чоловік, якого я знаю. Всі ті — ти на них не зважай, а Корифей — він як батько. Доброту треба бачити. Ти ж он добрий, а зовні похмурий і противний.
Вона погладила йому руку, тепло сяйнула очима, і в Твердохліба відлягло од серця.
Стрибнули в човника, перепливли через тиху проточку (ненавидів воду, а тепер мав полюбити заради Наталки), опинилися на безмежних луках, що вели до схованої за зеленим простором, за столітніми вербами і ще старішими дубами річку, йшли по травах обцілованих і ого-лублених сонцем, теплом землі, ласкою небес, самотність і покинутість у цьому обспіваному птаством світі несла їм заспокоєння, радість і мовби вознесеність.
— У мене тепліє душа,— сказала Наталка задумливо.
— Хіба вона в тебе холодна? Новина для мене.
— А що ти знаєш про мене? Те, що і я про тебе? А в мені все ніби покрите кригою. І після того, що пережила, та й взагалі. Може, таке життя, хіба я знаю. Жінки стали рівноправними і самостійними — про це всі говоримо, а що самотніми — ніхто й не писне! Самостійність — це прекрасно! Нікому не підкорятися, нікому не належати, ні від кого не залежати. Але тоді й тобі теж ніхто не належить — ні чоловік, ні діти, ніхто, ніхто... Люди повинні горнутися одне до одного, а біс незалежності штовхає тебе під бік і сіє ворожнечу. Ти помітив, що жінки не люблять "везучих" чоловіків?
— Щось нове,— розгублено пробурмотів Твердохліб.
— Ну, спершу це їм подобається, а далі? Вона — ніщо, чоловік — величина. Це дратує, викликає напади гніву, ревнощів. Бо виразно бачить, що вже не має впливу на чоловіка, що його успіхи не залежать од неї, од її любові, од жіночої ласки... Ось ти невезучий, і мені здалося, що біля тебе зігрівається моя душа.
— Звідки ти взяла, що я невезучий?
— Хіба не видно? Ти такий звичайний, що коли я вперше тебе побачила (не в магазині, а в своєму цеху!), то так і кортіло спитати, чи ти не запізнюєшся на збори.
— Мені як — ображатися? Але перед тобою я не вмію й цього. Не вмію нічого. Як мала дитина перед дідом і бабою. Я не знав, на жаль, своїх дідусів і бабусь, десь вони загубилися в просторах, життя все перекалічило... Тобі, мабуть, пощастило більше.
— У мене всі живі, і всі так і ждуть, поки приїду, щоб кинутися з радами й порадами. Дитино, ти ж дивись. Шануйся там, дитино наша. І все розпитують-розпи-тують, а про себе таке просте все: чим топити хату, чим годувати корову... А в тій простоті стільки доброти, що я плачу, як дурна... Чоловіки ж не плачуть, правда? Ти ж ніколи не плачеш?