— Та як тобі сказати. Поки затуляюся законом, то не маю права, бо закон не плаче ніколи, як і бог або вища сила. А самому — то вже тут хто як...
Вони дійшли до річки, до білих перемитих ПІСКІВ і м'якої прозорої води. Тиша лугових просторів тут уже пропала, покалічена гримінням ракет і торохтінням моторок, вивергалася вода з-під сірих сталевих сигар, ревло й несамовитіло, рвало повітря, і лишалася якась недоладна порожнеча.
Наталка мовчки потягла Твердохліба назад, далі від цього ревіння.
їм потрібна була тиша для згадувань, для розповідей про дитинство і все таке далеке, що не могло впливати ні на що. Вперто обминали середину минулого. Тільки про те, коли ще були самі, а довкола рідні люди.
Вже підходили до протоки, і Твердохліб з жалем озирнувся на зелений простір, що подарував йому щойно бодай крихту щастя.
— Переправимося на той берег, і я знову втрачу тебе,— сумно промовив він.
— "Не надо печалиться: вся жизнь впереди",— словами пісеньки відповіла Наталка.
— Я ловлю тебе свідомістю, пам'яттю, думкою, почуттям, а ти щоразу вислизаєш, зникаєш, і я відступаю, безсилий.
— А ти не звик відступати?
— Іноді мені здається, що життя — це суцільний відступ. Або тупцювання на місці. Може, це індивідуальне? Одну справу закінчив, негайно з'являється наступна, і так без кінця, і все однакове і безнадійне.
— А любов? Коли на все життя. Що може бути безнадійніше?
— Може, саме це відшкодування і нагорода за монотонність життя, за всі його здобутки і невдачі? Серце рветься до любові несвідомо і самозабутньо, а серцю треба вірити.
Вона знов, як і на початку їхньої прогулянки, мовчки погладила йому руку.
— Поклич мене, як ітимеш на вечерю. Я на другому поверсі через кімнату від тебе. На другий мені ще торік порадив Корифей. Він такий добрий! Усі рвуться на третій, до нього, а він мовчки спостерігає, дає їм виказати себе до кінця, хоче побачити глибину їхнього приниження і падіння. І цього Племінника він зневажає так само, як і ти... Як і я... І Сонечком назвав мене він... Ти помітив: тут усіх якось називають. Він мене Сонечком.
— Бо ти Сонечко і є.
— Аби ж то! Ну, до вечора!..
Вони розійшлися непомітно й повільно, так завмирає звук луни від далекого голосу або невідомої ноти — тихо й безболісно, але не без жалю.
І щойно зникла Наталка в під'їзді, щойно провів її поглядом Твердохліб, щось у ньому зойкнуло, вдарило на сполох, заклекотіло, закричало: "Що ж ми робимо? Що ми робимо!" Мало не кинувся слідом за Наталкою — наздогнати її на сходах, вхопити за руку, благати: "Не покидай мене! Не покидай!"
Смішно й страшно.
Невиразне передчуття налинуло на нього в чорній тузі і безнадії. Мов у приреченого до смерті, який сподівається на чудо, на прощення й милосердя до самого кінця. Та коли лунають залізні слова вироку, пустота наповнює йому душу така всеосяжна і така жорстока, що він умирає в ній (хоч тіло ще живе), і хоч ще чується десь у диких безмірах порожнечі чи то стогін, чи просто скімлення, немає вже там нічого людського, навіть тваринного, тільки зроджується щось мовби поза межами мови, крику, болю, поза межами світу живого і цілого життя.
"Що зі мною? — подумав Твердохліб.— Що це зі мною? Хіба я сьогодні не найщасливіший з людей?"
"А хіба і не найнещасніший?" — познущалися холодні безміри.
Він пішов тинятися по теренкурах, перемірював усі маршрути — вісімсот метрів, тисяча двісті, три тисячі чотириста, до Кушки п'ять тисяч кілометрів, до станції "Мирний" — п'ятнадцять тисяч, до бази київського "Динамо" — трохи менше. Витівки якогось жартівника, що подописував на вказівниках теренкурів ці кумедні дані, трохи ніби розважили Твердохліба, але так тільки здавалося, і коли настав час іти кликати Наталку на вечерю, тривога його зросла ще більше, перейшла у відчай і паніку.
Мало не навпомацки піднявся він по сходах на другий поверх, розпихаючи руками, всім тілом, усією своєю стривоженістю холодний туман знетямлення, шукав двері Наталчиної кімнати, нічого не помічав довкола, не бачив, не чув, тому не міг помітити, що з другого боку коридора, легко збігши з запасних сходів, які вели на третій поверх, у грайливих перескоках наближається до тих самих дверей щось джинсово-модне-перемодне, щось нахабно-пролазливе і пронозливе, щось суєтно-несуттєве для його суттєвості.
— А-а, Прокурорчик-чик-чик! — засичало, як ніж, що входить у тіло, прометнулося, насунулося в запахах дорогих лосьйонів і сигарет, вдарило камінно, штовхнуло в горло, в груди, у все тіло, і світ загримів і розколовся чорнотою, а в ту чорноту провалилася несвідомо Твердо-хлібова свідомість, і тільки на самому її краю болісно билося: "Що це зі мною? Що це зі мною?"
Тоді він ще не знав, що то життя, бо наступної миті все для нього потьмарилося.
Минули тисячоліття, вічність, пролинула над світами, поки він відчув у своїй чорній і безнадійній самотині якісь теплі, ласкаві доторки, якісь печаті ніжності і неземного блаженства. Може, так печатають ангелів на небі, коли є ангели і є небо і коли хтось жде їх на багатостраждальній землі для надій та милосердя?
А може, негорюнчики? Мабуть, таки негорюнчики!
Він ще не знав, живий чи мертвий, нічого не знав і нічого не міг, не міг розплющити очей, побачити й зрозуміти, йому повернуто тільки первісний дар несвідомого відчуття, але й цього йому було досить, щоб знати: його цілують і плачуть над ним.
Тоді він здобувся на зусилля найбільше, стрепенувся і, здається, став живим і побачив, що то Наталка, яка стоїть біля нього навколішки, тримає його голову, цілує йому обличчя, цілує голову і плаче. Він хотів сказати їй: "Не плач. Чого ти?" — але не зміг, а тільки сам заплакав, від чого Наталка залилася слізьми ще дужче.
І хоч усе в Твердохлібові зосередилося тільки на тому, щоб якось утішити Наталку, він встиг зауважити, як щось звивається зміїно довкола нього в холодній гадючості, у відразливості й гидоті, повзає і скімлить так само, як скімлило в ньому страшне передчуття зовсім недавно. Він хотів спитати Наталку, хто там повзає, але не вмів цього зробити, не мав сили, ще не повернувся на землю, а був там, де печатають ангелів священними печатями високих призначень і великих місій і де живуть його чисті-пречисті негорюнчики.