Хоч і несвідомо, а рвався на землю! Стояла йому перед очима вся в сонці й травах, а посеред неї золотий Київ, і віки над ним, і дух, і безсмертя людське!
Жити!
Він уже був у своїй кімнаті, лежав з компресами, з кисневими подушками, метушилися люди в білих халатах, ніжною тінню нависала над ним Наталка. Корифей по-батьківськи стискував йому плече, говорив щось таке людське і мудре, що Твердохлібові хотілося проклинати себе за те засліплення, яке найшло на нього, коли прибув до "Південного комфорту".
— Ну, ну,— гудів Корифей.— Козацькому роду нема переводу. Чи ми б вас оддали комусь? Та ніколи! Правда ж, Сонечко! Скажи йому, доню.
А вона мовчала, тільки металася білою ластівкою між усіма і над Твердохлібом, між своєю мукою і над своєю приреченістю, і Твердохліб нічим не міг їй зарадити.
їх нарешті залишили самих, вона знов плакала і цілувала, цілувала і плакала, сповідалася перед ним, шукала слів, і не могла знайти.
— Коли вже все наповнилося тобою і повірила, що це вже навіки, знов маю лишатися сама, бо між нами пролягло нещастя, як прокляття, і його не переступиш, не забудеш, нікуди не відсунеш. Мабуть, я приношу нещастя всім, хто до мене наближається. Пам'ятаєш нашу першу зустріч і оперу Верді? В мене холодна душа. Мені треба втікати від усіх. Я робила це, нікому не піддавалася, а тоді забула — й ось розплата. Прости мене, Федоре, але я повинна втікати, втікати від твого обличчя, від твого голосу, від твоєї справедливості й доброти.
"Куди?" — хотів він гукнути і з жахом пересвідчився, що голос його завис у порожнечі.
Скільки ще днів і ночей минуло — хіба він знав? Наталка не відходила од нього (а сказала ж, що має втікати, і тому її присутність сповнювала його дедалі більшим жахом), Корифей приходив, тяжко погмикував, ніби просив пробачення і за себе, і за всіх, хто тут був, і за того нікчемного Племінника, що й досі скімлив десь за дверима, випрошуючи милосердя. Женіть його під три чорти! Хай іде на всі чотири сторони! Навіщо він тут, і навіщо його каяття? Корифей безпорадно розводив руками. Так, він був одним з фундаторів Товариства. Та чи ж він знав, у що це виллється? Самі не знаємо, що творимо. Товариство безборонне і загальнодоступне, як Ермітаж або Останкінська вежа. Він спробував захистити Товариство своїм авторитетом, але чого досяг? Шкода зусиль!
Почалися дзвінки. Мальвіна Вітольдівна, Тещин Брат, Ольжич-Предславський, навіть Мальвіна. "Я була дурна, ти дозволиш мені приїхати? Так не можна далі. Яка я дурна, боже, яка дурна!"
Тоді — з їхнього відділу.
Але не від Савочки і не від Нечиталюка. Дзвонив Семибратов.
— Яке жахіття! Федоре, що з тобою? Як це все сталося?
— Зі мною все гаразд,— мляво заспокоїв його Твердохліб.— Я в нормі.
— Що це — "Південний комфорт"? В яких нетрях?
— В лісах і над водами.
— Що там — мисливці, рибалки, кролиководи? Як ти туди потрапив?
— Якесь Добровільне Товариство. Грають собі в словесне лото. Але нічого...
— Не туди ти заїхав,— осудливо сказав Семибратов.— Це просто жахіття.
Твердохліб, хоч який був слабий, спробував пожартувати:
— Може, я втікав од Савочки та Нечиталюка?
Але Семибратов не прийняв жарту, твердо мовив:
— Від них не втікають — з ними борються!
— А може, я став занадто нервовий,— знов спробував віджартуватися Твердохліб, хоч і бачив уже сам, який то сумний і незграбний його жарт.
— Нервовість можна виправдати, коли до неї додається ще й розум. Ти вчинив нерозумно.
— Я не мав з ким порадитись.
— А зі мною? Не хотів?
— Тебе не було.
— Вчора не було. Сьогодні є. Тобі так нетерпеливилося? Май на увазі: нетерплячі завжди байдужі і безхарактерні люди — не для серйозних хвилин життя.
Він не втішав, не співчував (коли не лічити отого улюбленого ним "жахіття"), хльостав Твердохліба безжально, боляче, за правом старшого досвідом, становищем, роками. Чи вже так набагато старіший за нього Семибратов?
Та одразу й зрозумів, що між ними не відстань років, а відстань страждань. Страждання йшли за Семибрато-вим з дитинства, з блокади, з смертей батька й матері, з власного вмирання, а тоді він узяв на себе цілком добровільно тягар страждань чужих, знову й знову кидав себе в найглибшу юдоль, туди, де стояв тяжкий запах крові, де заперечувалося і знищувалося життя і де щоразу мав уперто і затято відстоювати саму ідею життя, відвойовувати його святість і недоторканність через закон і сумління свого суспільства.
Може, треба було Твердохлібові отак гуркнутися головою, щоб відкрилася йому правда, яку виборював Семи-братов, виборював тяжко, жорстоко і страшно?
— Я не маю права тебе просити,— зітхнув знесилено Твердохліб,— а коли б мав, то... Я заплутався зовсім... І не так з Савочкою і Нечиталюком, як... Ти все розумієш і все відчуваєш, та якби ти ще зміг відчути ось тепер, на відстані, що в мене є любов, що вона біля мене, власне, я вже й не знаю, чи все це справді чи мені тільки хочеться в це вірити...
Голос у Твердохліба став зовсім кволий, Семибратов не дав йому далі говорити.
— Не треба. Тобі не можна перевтомлюватися. Я хочу тебе зрозуміти. Пробую уявити, що діється в твоїй душі. Хоч це й нелегко. Скажу тобі одне: швидше вибирайся звідти. Я тебе жду. І я тебе відчуваю, Федю. Ти мене зрозумів?
З безсилим усміхом Твердохліб кивнув головою, так ніби Семибратов міг те побачити.
Він теж відчував тепер Семибратова і весь великий і радісний світ, а найперше Наталку і свою зболену до краю душу. Вже мав силу добратися до вікна, закляк там у кріслі, невідривно дивився на циркумфлекцію "Південного комфорту", на в'їзну браму, де мало з'явитися таксі, що забере Наталку, його щастя і його життя.
Таксі з'явилося точно, без запізнення, шофер у шкіряній куртці відчинив багажник, кинув туди Наталчину валізку, ковзнув поглядом по сліпих вікнах, байдуже відвернувся. Наталка махала Твердохлібові тонкою рукою, стоячи біля брами, стоячи біля машини, сідаючи в машину,— ліпше б вона не махала!
Несподівано спливли в пам'яті обривки фраз, які вимовляв за столом Хвостик, складалися докупи, мов запізніле передвіщення нещастя, мов невідворотний удар долі: "Ніхто не вертається із зниклого корабля, щоб повідати нам, якою нежданою і болісною стала передсмертна агонія людей. Ніхто не розповість, з якими думами, з якими жалями, з якими словами на устах вони вмирали. Та є щось прекрасне в цьому несподіваному переході від жорстокої боротьби й напруження сил, від розлюченого опору, непогамовного бажання утриматися на поверхні — до страшного спокою глибин, які дрімають у безрусі від сотворіння світу".1 (1 3 повісті Джозефа Конрада "Дзеркало моря")