А ми в Корифея п'ємо чарку — і нам такий подаруночок на іменини! Що — рвати й метати? Ви не знаєте нашого Корифея. Він терплячий, як усе прогресивне людство. День мовчить, вечір мовчить, а вночі... Вночі — телефончик до Президентика. Що там і як там? Той: вважати, зважаючи на, бо переважають інтереси колективу. Ах, переважають? Ах, зважаючи? То, може, й ви мене переважаєте і вже вважаєте там? Ви зазнались, ви заїлися, ви закомфортились! Так я вас розкомфорчу! І Президентик — наповал! Придибенція!..
Твердохліб не знав: дивуватися чи розреготатись.
— Слухайте, невже ви оце серйозно: якісь кабінети, якісь слова?
— Не якісь! Вся придибенція у цім! Ви ж чули: закомфортились і розкомфорчу. Тут увесь ключ! Код і шифр!
— Нічого не розумію.
— Ви чоловік сторонній — пояснимо. Все пояснимо. Значить, так. Перед тим Президентик місяць сидів тут, у "Південному комфорті". Сидів як усі. В такій, як ваша, кімнаті, а не в люксі, де Корифей. І за путівочку платив, а не безкоштовно, як Корифей. Боязкий — от і живе як усі.
— Може, чесний?
— У нас це — боязкий. А поважають кого? Сміливих. Бояться кого? Нахаб. Боязких же тільки лякають, як зайців. Як йому Корифей оте "закомфортилось", він уже й знає, що назавтра чутка: півроку сидів у "Південному комфорті" в трикімнатному люксі, випхавши звідти самого Корифея, і жив там безплатно. А коли ще й "розкомфорчу" — то це означає, що чутку пустимо так, що по всіх материках пролетить!
— Це ж наклеп! — обурилась юридична Твердохлі-бова душа.
— А хто перевірятиме? І кого — Корифея? У нас Корифею вірять, Цим тримаємось. Президентик це знає — і вклякнув умить. Будь ласочка, вам кабінетик! Та й не кабінетик, а кабінетяру! І меблі — імпорт, валюта, і килими ручної роботи, і картини пензля заслужених і народних, і кондиціонер не харківський, а той, що за доларчики, і бар з різнокольоровими пляшками. Корифей там буває скільки? Раз на рік! От вам і придибенція!..
Вони навмисне дурять мені голову, подумав Твердохліб. Довідалися, що юрист, і вирішили познущатися. Мабуть, у всіх у них колосальне почуття гумору, а я геть позбавлений. Тоді що ж? Треба терпіти і не подавати знаку. Але як це зробити, коли душа горить від обурення? Звиклий до життя діяльного, вщерть переповненого клопотами, нервуванням, неприємностями теж, Твердохліб зненацька опинився в становищі Фауста, якому погрожував чорт: "Ты затеряешься в дали пустой. Достаточно ль знаком ты с пустотой?"
Ці люди були суцільною пустотою. Щось вони ніби захищали, щось оберігали, від чогось відступалися, ще на щось заплющували очі, там піднімали руки, там затуляли вуха, там одверталися, на знахабніння усміхались, від погроз щулились, скарги відкидали, просьб не чули, коли треба, були відсутні, замість наполегливості вдавали наївність, шурхотіли словами, шаруділи одягом і постатями і позіхали, позіхали до хряску в щелепах, так що в тих позіхах могли б потонути всі клопоти світу. Колись вони вийшли з народу, тоді опинилися над і поза народом, але не помічали й не хотіли помічати. Бо й що їм? Когось знімуть, когось переставлять, того возвисять, а того спустять у пекло, а ДТЛ зостанеться, бо є статут, є сталість, є традиція, є історія. Вони нічого не охоплюють, нічого не узагальнюють, ні за що не відповідають, у них тільки простір від маківки до стоп, і пісок під підошвами, і марнослав'я, і пустослів'я. Вони знайшли комфорт для душ, позбувшись обов'язків, а комфорт для тіла — в цьому притулку спокою і лінощів. "Південний комфорт" славився, окрім лісів і вод, ще білими пісками, що лежали тут, мабуть, шаром кілометрової товщини. Все йшло в пісок. Хай десь там глини й екскаватори, хай чорнозем і пшениці, кукурудзи, п'ятдесят мільйонів тонн буряків щороку, хай розкриваються безодні небесні, і грязюка тече до самої Африки, і гумус зі степів виноситься велетенськими ріками в океани, а тут сухо шелестить під підошвами пісок усіх можливих фракцій, бо над ним теж фракції, модифікації, корифейність і дієкомфорт-ність.
Ох, провести б генеральне, вседержавне, планетарне слідство, щоб викрити, затаврувати, пролити гнів праведний! А хто проведе? Хто й від кого може отримати такі повноваження?
У "Південному комфорті" ціле крило відводилося для приміщень призначення, сказати б, культурного. Велика бібліотека і читальний зал, більярдна (два більярди мало не з Англії чи з Швеції!), спортивний комплекс, кінозал. Десь на третій чи четвертий по прибутті день Твердохліба запросили на перегляд кінофільму. Якась стара стрічка про морську катастрофу. В тумані зіткнулися два пасажирські судна. Один капітан все командував "право руля", бо так велить морський закон, і протаранив борт зустрічного судна, яке опинилося в нього саме по правому борту. Ясна річ, процес, прокурори, адвокати, судді в мантіях, дами з хусточками біля очей — нудьга навіть для Твердохліба. Члени ДТЛ дивилися не так на екран, як на Корифея. Стежили за його реакцією, щоб відповідно реагувати самим.
А назавтра Корифей за сніданком поважно і ваговито, мовби ощасливлюючи всіх довкола, вирік:
— В морі, як і на суші, маються свої дороги...
— Вря! Вря! Вря! — зацокав язиком Сателіт. Твердохліб вирішив, що це слід сприймати як жарт
і мляво усміхнувся. Але наступного ранку почув:
— Гай-гай! Скільки славних кораблів загинуло в розшалілому морі разом зі своїми знесиленими командами!
— Вря! Вря! Вря! — проасистував Сателіт.
З-за колони обізвався Хвостик, який уже знайшов десь потрібні слова, щоб підстосуватися до Корифея:
— Ніхто не вертається із зниклого корабля, щоб повідати нам, якою жахливою була його загибель, якою нежданою і болісною стала передсмертна агонія людей!
Час тут мав єдиний вимір: строк путівки, двадцять шість днів, нічого перед тим, нічого опісля, тому треба було знайти, чим заповнити ці двадцять шість днів, і от Корифей, мабуть, знайшов: море! Бо море — це стихія, а стихія — це життя.
— Тепер звернемось до акул, од самої назви яких холоне кров,— заявив Корифей наступного ранку.
Сателіт "заврякав", Хвостик прочитав своє: "Ніхто не розповість, з якими думками, з якими жалями, з якими словами на устах вони вмирали".