Його власне ім'я і прізвище — Девід Скотт. Особистий розпізнавальний браслет, зроблений з намистинок, допоміг йому не забути свого імені.
Тож він лежав удома на другому поверсі, набираючись сил у великій гарній спальні. Повинні ж десь існувати "його" сили, і їх треба було віднайти. Він відпочивав. Одужував. Він достеменно пам'ятав про цю спальню, але мав таке враження, ніби бачив її в кіно чи на фотографії. Коли Елейн, заохочуючи його до життя, починала говорити переконливим, дружнім тоном медсестри, Девід відповідав їй так, як і годиться відповідати чоловіку, що оклигує після жахливого удару, завданого його тілу й душі. Невже оте його затьмарення могло лишитися поза її увагою? Чи може, вона вдавала, ніби нічого не помічає? Він попросив альбом з фотографіями і цілими днями розглядав старі знімки, розуміючи, що йому треба все вивчити наново. Він дивився на фотографії чоловіка, що начебто був не хто інший, як він сам. Та він і так знав, що це був він сам, бо на зворотному боці знімків напівзнайомим почерком Елейн було написано: "Девід, червень 1958 р."... "Девід, осінь 1961 р."... Девід, Девід, Девід... З більшою цікавістю він розглядав знімки малої Юніс. Якби набрати в руку цих знімків і рвучко розкрити віялом, мов карти, то можна було б побачити в русі, як росте дівча, швидко, мимоволі, втягнене в процес росту иекерова-ним механізмом м'язів і кісток. А ще цікавіші були фотокартки самої Елейн, цієї милої жіночки на ім'я Елейн, яка грає з подругою в теніс; Елейн у темному купальнику; вона не утрудняла себе надписуванням своїх фотознімків, для неї було досить зазначити: "Літо у Нантакеті, 1966 р.", а па деяких — "Елейп та Девід, одружені".
Ці фотознімки свідчили, що він був приємним, лагідним чоловіком, якого любили родина й друзі.
Друзі на фотографіях змінювались, одні поступалися місцем іншим, але всі вони мали вигляд привітних, добрих людей. Девід був вдячний своїм друзям, хоча їм і не пощастило пробудити його від сну. Він мав надію, що колись їм усім разом з Елейн поталанить, і вони повернуть його до життя.
Одного разу їй таки поталанило. Якось уранці він пригадав розмову, що відбулася між ними за два дні до катастрофи. Він прийшов додому по якісь документи, саме по обіді. Порпаючись у шухлядах свого столу, глянув у вікно і побачив її. Елейн поспішала до будинку. її весняне пальто було розстебнуте, волосся скуйовджене, а обличчя сяяло,— вона вже давно не з'являлася перед ним такою щасливою, і він рантом зрозумів: Елейн закохана. Девід зійшов на перший поверх. Вона відімкнула двері своїм ключем, а він стояв унизу, в напівтемній вітальні, очікуючи, коли вона ввійде в дім, і боячись її щастя. Вона здивувалася, побачивши його вдома. Девіду захотілося піти геть, уникнути її, але щось його зупинило...
Вона вмовляла його винити чашку кави і була така енергійна, збуджена та щаслива, що він не посмів заперечити; вони сіли за стіл на кухні, й Елейн призналася йому:
— Знасш, не можу нічого з собою вдіяти. Я закохалася. Я не хотіла цього.
Йому стало недобре, хоча він ще раніше розгадав її таємницю. Він не міг вимовити й слова.
— Прошу тебе, не зневажай мене. Ну, що я можу з цим вдіяти?
Елейн дихала часто, схвильовано. Вся пашіла завидним здоров'ям, а її тіло, обличчя виказували бажання, снагу, яких у нього вже не було. Вона мала його прізвище, мала все, що міг їй дати їхній шлюб, а проте в неї було ще й щось своє, таємне, чого Девід не здатний був їй запропонувати. Вона була непідвладна йому.
— Що ж ти збираєшся робити? — спитав він нарешті, з острахом чекаючи її відповіді.
— Мені треба вийти за нього заміж. Чи не могла б я... чи не могли б ми... Невже це так жахливо? Адже все одно тепер я тобі не потрібна, після всього цього? Ти, мабуть, хочеш розлучитися зі мною?
— А ти? Чого ти хочеш?
—— Я не знаю, чого хочу. Прошу, не зневажай мене. Так, я хочу одружитися з ним і не можу нічого вдіяти з собою, зі своїми почуттями.
Він отетеріло дивився на дружину. Вона здавалася йому чужою. Ось вона щось швидко й схвильовано говорить, нервово закурює сигарету, її щоки пашать, а блискучі очі виказують, яка гарна вона може бути з іншим — усе це приголомшило його, наче риси чужої людини. Йому ніколи не заволодіти цією жінкою. Якщо десь у товаристві їм доведеться зустрітись, він хіба на кілька хвилин затримає її увагу й дістане в нагороду усмішку, оцю чарівну усмішку,— однак йому ніколи не пощастить утримати її біля себе.
— А хто він?
— Я ще не хотіла б казати тобі. Ну, будь ласка, зрозумій мене.
— Він одружений? Я його знаю?
— Авжеж, ти дуже добре знаєш його... він одружений... і має дітей... Пробач, я не знаю, як усе це сталося, проте вже нічого не можна змінити, ми чекали іі думали над цим цілий рік, але тут нічим не зарадиш—ми кохаємо одне одного. І я не знаходжу іншого пояснення, крім того, що...
— Ви закохані... Я розумію. Гадаю, що розумію,— проказав він повільно.
— Ти ненавидиш мене?
— Ні.
— Але що... що ти почуваєш? Як ставишся до цього? — І, занепокоєна ного мовчанкою, вона втупилася в нього, ніби вперше побачила.
— Я не почуваю пічого,— відповів він. Дивно, однак її признання мало для нього не тільки особисте, а значно ширше значення, воно було мов раптово розчахнуте вікно, за яким відкрилися первісні краєвиди, той світ, що містився поза сферою його впливу і не залежав від нього, не знав ніяких законів — непроникний, загадковий і страшний.
А через два дні, надвечір у середу, скоїлася його "катастрофа".
І тепер він розважно говорив їй про міські гаражі, про обережність.
— Ти ж знаєш, як залишають того, хто попав у біду,— додав він, натякаючи на свій випадок і намагаючись викликати в неї почуття власної провини. Вдягнена для суботньої поїздки по крамницях, жвава, довгонога, вона злякалася чогось похмурого в його очах. І він подумав, а чи згадує вона ту розмову, ту незабутню розмову, і чи знає, що він пам'ятає усе, чи, може, нічого не підозрює у своїй наївності. Девід був певен, що вона більш ніколи про це не заговорить. Отже, він міг не турбуватися, знаючи її доброту. Та чи ж була Елейн настільки відверта й чесна? У розмовах з друзями вона незмінно казала: "Я знаю, що мені треба побороти свою упередженість", або: "Ні, я нізащо не погоджуся з вами", хоча така її відвертість навряд чи подобалася співрозмовникам. А Девіда роки зробили потайливим і хитрим, він ніколи не ставав одкрито на чийсь бік, неохоче висловлював свою думку та й взагалі вважав таку річ, як власна думка, зайвою розкішшю.