Він взяв у неї кілька пакунків і заніс у дім, на кухню, де Юніс пила із склянки молоко. Елейн поскаржилася на безладдя в кімнаті Юніс, на пізню годину, пе забувши водночас спритними, швидкими пальцями відкинути з очей пасмо волосся.
— Ніхто не дзвонив, не заходив?
Девід чув, як дзвонив телефон, але не мав сили підійти й відповісти. І тому лише повідомив:
— Приходила якась дівчина, брала інтерв'ю, чергове вивчення уподобань покупців. Відповідав на ось такі запитання: "Чи є у вас автоматична відкривач-ка для банок?"
— І що ж ти сказав? — весело запитала Елейн жартома.
— Сказав, що е.
Вона засміялася і підійшла до раковини, біля якої на стіні була приладнана автоматична відкривачка.
— Ось вона, ти ж пам'ятаєш,— тільки ми ніколи не користувалися нею, бо вона поламана.
— Я пам'ятаю це дуже добре,— сказав він, ніяково, силувано усміхаючись.
— А в цій шафі,— вела вона далі, висуваючи шухляду,— у нас ціла колекція всіляких відкрива-чок — ось ця теж поламана, оцю я купила на тому тижні, але оця, дарма що старомодна, і навіть оцей старий ключ до пляшок — відкривають пляшки найкраще.
Вона показала йому невеличкий іржавий ключ для пляшок, завдовжки три чи чотири дюйми. Він не впізнав жодної з цих речей, однак його зацікавила їхня форма. Такі самі речі — відкривачки для пляшок і консервних банок усіх систем — хитромудрі й прості, поламані, іржаві, новенькі й з гарантією, невживані, ручні й електричні — саме такі речі були в усіх власників будинків по всій цій вулиці, скрізь у цьому зеленому куточку, по всій країні. Та й сама ця їхня шафа, начипена подібним невинним мотлохом, була цілком американська і свідчила про те, що її власник — нормальний американець.
— Добре, що ти цс пам'ятаєш,— сказала Елейн. Вона щасливо дісталася додому, обминула всі небезпеки міста й швидкісної автотраси, приїхала додому, до нього з дочкою, щоб і вони почували себе в безпеці. Тут він згадав, що Елейн утрачена для нього, і враз ним заволоділа порожнеча, яку він весь час відчував у собі. Ця порожнеча лежала десь під серцем, як балон стисненого холодного повітря. Мабуть, у цьому місці була його душа, поки він її не втратив.
IV
— А тепер уже розпродають і спеціальні прапори — прапори на випадок убивства,— провадив їхній друг Тейлор.— Весь секрет цих прапорів у тому, що їх можна спускати шнуром до половини щогли. Я бачив їх у магазині дешевих товарів.
На обличчі у Тейлора застигла іронічна, безпорадна посмішка, та сама інтелігентна посмішка, з якою він говорив про смішні або невиправні речі, такі, як убивства американських політичних діячів чи становище середнього класу. Тейлор мав успадкований від батька власний бізнес у торгівлі нерухомим майном і безпорадно стежив, як той бізнес танув у нього в руках, розлазився по швах, незважаючи на його, Тейлора, надзвичайний розум і гарну зовнішність.
Бренда, спокійна, лагідна жінка, слухала свого чоловіка із звичайною усмішкою, вона була, як інколи полюбляла казати на її захист Елейн, солідна чуйна жінка, і саме для Тейлора. Девід прислухався до розмови. Він намагався збагнути, що стояло за словами, але не міг уловити суті. Тейлор і Бренда Макінтай були їхні давні друзі — вони потоваришували років десять тому, в ті прості й добрі часи, коли Девідова зоря ще сходила, а Тейлорова ще не почала заходити.
Між Елеіін і Брепдою зав'язалася дружба — загадкова, як і всяка дружба між жінками, бо що спільного мали Бренда з ніжною усмішкою і Елейн із колючим насмішкуватим поглядом?
— Мабуть, цивілізація доходить свого кінця,— зауважила Елейн.— Не можуть же люди, які пророкують кінець, увесь час помилятись. Адже існували в минулому останні покоління, кіпчались епохи, були й будуть останні мешканці своїх світів, хіба ж не так?
Вони сміялися з її серйозного тону, однак Елейн не відступала. Вона так глянула на Тейлора, що Девід на якусь мить навіть подумав: "Може, він?" — але тут-таки відкинув це малоймовірне припущення.
— Ніхто не хоче думати про кінець,— зауважив Девід.— Про це говорять тільки щоб поговорити, та й годі. Але піхто не готовий до справжнього кінця, бо ще не досяг свого і все ще прагне...
— Чого прагне? — поцікавилася Бренда.
— Жити. Пробудитися. Хто може подумати, що вже час розлучатися з життям, якщо життя тільки-но розпочалося?
Хоча вітальня була чималенька, вони сиділи щільним гурточком.
Елейн поводилась агресивно, сперечалася, сиділа, підібгавши під себе довгі ноги, була водночас і войовнича, і по-жіночому приваблива. їй ніхто не дав би її тридцяти чотирьох років. Девід розумів, що в його становищі йому б треба більше говорити, бути сердечним із цими людьми, зближувати їх, підтримувати. Його друзі — а йому хотілося вважати їх друзями і бути вдячним їм за те, що вони е,— завтра розмовлятимуть про нього з іншими друзями і казатимуть, що Девід усе ще не одужав, або що вони непокояться за нього. Він допив зі своєї склянки. Багато він п'є
чи, може, мало? Чи не замислюються вони над тим, чому він зараз не п'є стільки, як раніше пив той колишній, життєрадісний Дсвід-рогоносець, а, може, їм цікаво, чого це він отак напивається? Девід ліниво подумав про тих, хто нліткує про нього — про секретарок у своїй конторі, своїх компаньйонів, їхніх дружин, своїх приятелів — їм більш нічого не лишається, як теревенити про нього, розбираючи кожну рисочку його вдачі, спостерігаючи, як невдало він намагається видати себе за того, іншого Девіда. Одначе тепер Бренда й Тейлор надто розпалилися. Бренда говорить, а Тейлор намагається відвернути від неї увагу присутніх.
— Ні, будь ласка, дозволь, я хочу розповісти Елейн,— наполягала Бренда,— у неї в самої є дочка, і вона знає...
— Навіщо ти почала про це?
— Елейп і Девід можуть порадити нам. Мені зовсім байдуже, чи ще хтось знатиме, чи ні. Мені нічого приховувати.
Бренда нахилилася, щоб розказати свою таємницю Елейн, яка завтра вранці напевне побіжить переповідати всім підряд.
— Ну що робити з Джуді? її спіймали — крала в магазині. Мені довелося йти в магазин "Стейнбокс" і розмовляти з директором. Як вам це подобається? І це в її п'ятнадцять років! Ми ж їй даємо гроші, а вона йде в магазин і тягне...