— Що сталося? Що ти тут робиш?
Елейн дивилася на нього широко розплющеними очима. Голос у неї був стривожений. Піт блищав крапельками на її чистому, гарному чолі, вона була схвильована — чи то розмовою про дітей, чи то поведінкою свого дивакуватого чоловіка. Елейн глянула на відкривачку в його руках. Може, вона думає, що він три-
мас цю річ як зброю? Або приготував їй несподіванку — візьме й поскородить їй шкіру на щоці? Девід здригнувся від цієї думки.
— Що ти тут робиш? Я думала, ти скоро повернешся. Мені здалося, тії погано почуваєш себе.
Вона поклала руку йому на лікоть. Девіду знову згадалося, що у відкривачки дуже гострий кіпець...
— Прошу тебе, дуже прошу, тримайся,— вона подивилася йому в очі. Якусь мить він стояв незворушний, заглиблений у свої думки. А потім стиснув чоло долонями.
— Ти не покинеш мене?
— Ні.
— Ніколи не залишиш мене? — по його обличчю котився піт. Вона обняла його.
— Ніколи не залишу. Прошу тебе, не думай про це. Вона говорила лагідно, але й переконливо, неначе
давала прилюдну обіцянку, виголошувала клятву вірності. Девід відчув слабість і полегшення, однак йому не було соромно. Почуттів не було. Події не згадувалися. А може, дружина й не зраджувала ніколи, може, він усе це вигадав? Він досі ще не видужав, і люди повинні зважати на це.