Свідомість йому застилає темна, м'якша від диму пелена, яка потім перетворюється на щось хрустке, схоже на воронове крило,— але він бореться з ним і не підкоряється.
О п'ятій двадцять одна він проїздить авеню під Кулі, не помітивши, що збільшив швидкість, в'їжджаючи в тінь від верхньої дороги. О п'ятій двадцять дві його увагу привертає машина, що стоїть на узбіччі траси: автомобіль мас зловісний вигляд, а його задні крила вигнуті у формі плавців. На мить він відчув жаль до власника машини, якого, до речі, ніде не було видно. Потім співчуття зникло, покинутий автомобіль залишився позаду, а він упевнено мчав додому, пробиваючись крізь каламуть своєю дорогою машиною з легкістю, з якою, недбало вітаючись, розтинає повітря рука. Годинник на панелі показував п'ять двадцять три, і йому знічев'я подумалося: де-небудь, можливо, в ресторані "Притулок неспокійних", що невесело вдивляється в дорогу над пупктом X, хтось похмуро бажає цьому місту згоріти дотла, бо в ньому надто гамірно, і планета тут найбільш змучена і вкрита кривавими виразками.
За кілька сот метрів від пункту X з'явився, виблискуючи на сонці, голубий автомобіль з крилами-плав-цями. Звідки він узявся? Водій чорної машини помічає його, але на якусь мить, не більше, бо увагу відвертає багато інших речей...
Л все інше — це вже белетристика, бо в пам'яті нічого пе лишилося, про все інше розповіли, розтлумачили Девіду, і він повірив — так наче йому розповіли про Наполеона, чи Ісуса Христа, чи Юлія Цезаря, чи про збіднілі родини Озарків, чиї фотографії були поміщені в журналі "Лайф",— як вірив у батьків своїх дідів, людей, які, мабуть, колись існували, але були поза межами реального світу, ікси, що їх треба було, мов аксіоми, брати на віру. Безперечно, ця белетристика була серйозніша, ніж вигадки романів чи легенди, але не набагато.
Чого ж тоді йому бракує? Точки зору. А чого не вистачає понад усе? Особистості. Тобто Душі.
Що ж трапилося в пункті X, у цьому загадковому пункті X? Навіть якби він ще раз проїхав до цього пункту, то все одпо пе побачив би там нічого незвичайного. Розташований у глухому провулку, відгороджений швидкісною дорогою, "Притулок неспокійних" дивився на все байдуже. Отже, немає жодного свідка цієї катастрофи. А з протилежного боку дороги — звичайна дротяна сітка, до якої поприлипали десятки пожовклих газетних сторінок, а далі — інша вулиця, на ній якісь занедбані крамниці й більш нічого — жодного свідка. Сам Девід теж ніякий не свідок. Він нічого не може посвідчити. Отож, коли б він повернувся туди, він би нічого не пригадав, усі докази давно зникли, їх немає. Рух поновився вже через п'ять хвилин. Навіть через дві. А якщо говорити точно, то він не припинявся взагалі, за винятком тих двох рядів, де сталося зіткнення. Просто рух дещо сповільнився, та й годі. Планета попливла в ту мить, як рука в чорній машині звично крутнула кермо,— чорпий і голубий автомобілі почали наближатися один до одного з дивовижною елегантністю — начебто цій пригоді передували десятки років старанного тренування — дві маленькі ниточки зійшлися нарешті в несамовитій веремії руху, і машини врізалися одна в одну, боками, їх сіпнуло, затрясло, потім вони розійшлись і розпалися... А що потім? Що сталося потім?
Чи була це звичайна аварія із пролиттям звичайної крові?
Він не напружувався, щоб силоміць витіснити катастрофу зі своєї пам'яті, бо це могло мати небезпечні наслідки. Всяке насильство небезпечне. І тому він намагався пригадати все, як було. Він знав, що постраждав—розтрощив собі череп, поламав ребра, мав багато переломів, ран, подряпин. Усе це — на його власному тілі. Він знав також, що цілих двадцять хвилин, точно зафіксованих годинником його розбитої машини, лежав серед уламків, не втрачаючи свідомості, можливо, благаючи допомоги, а її все не було. Той, другий водій помер відразу. Та про це краще не думати. Але Девід не вмер, він двадцять хвилин стікав кров'ю під купою обгорілого металу, який доти був його машиною, лежав серед уламків дорогих пристроїв і порваної оббивки, а мимо мчали машини. Одначе цих двадцять хвилин він, мабуть, і не пам'ятає як слід.
Потім казатимуть: "Боже мій, двадцять хвилин! Це ж ганьба!" Інші пояснюватимуть: "Мабуть, телефонна лінія була зіпсовапа!" Та ці зойки нічого не прояснюють. Він не може пригадати цих двадцяти хвилин агонії, і тому, в певному розумінні, вони й не існують. Але насправді саме за ці двадцять хвилин він і помер.
Він думав про катастрофу, про ті "двадцять хвилин", намагаючись пригадати. Але не міг. Щось заважало. Він думав про себе, як про літературного персонажа, силкувався пригадати себе для того, щоб повернутися до життя. Як видобутися з цього нереального світу? Як пригадати себе? Що вдіяти, щоб урятуватися?
До лікарняного ліжка нерішуче підійшла дружина. З властивим природженій лицемірці прагненням до обману, вона завжди намагалася бути приязною. Він не пам'ятав її, та коли вона прийшла, слабкий тривожний спогад настроїв його на належний лад. Симпатична жіночка — жінка, яку хочеться здобути. Дружина дивилася на нього і, певно, уявляла таким, яким він був до аварії, адже його обличчя майже не постраждало — трохи бліда, шершава шкіра, темні запалі очі, над якими нависли душ брів, чорняве волосся, що вже поріділо па скронях і на маківці, так, це був її чоловік — проте в його уважному погляді не проглядало нічого, крім ввічливості. Поговорили про домівку, про родину. Про Юніс. Про друзів і ііого роботу, про те, чи слід повідомити ііого матір (стара забула про нього, отже, йому нічого докоряти собі тим, що забув її — стару жінку з дорогого притулку для самітніх) .
Напередодні його виходу з лікарні дружина поцікавилась:
— Отже, завтра повертаєшся додому? Він жахнувся:
— Додому?
— Авжеж, завтра ти ж повертаєшся додому?..
— Так.
— Я дуже рада.
Вони ніяково дивились одне на одного. Він подум-ки назвав її по імені: "Елейн",— але не був певний, що її так звати. Знав, що вони одружені вже чи не п'ятнадцять років, що в них є дочка і вони її люблять, як люблять дочок, що вони лежали разом довгі роки, спали і кохалися, мирно думали про своє кохання та про інші звичайні речі... Проте він не міг цьому повірити.