Імхотеп стрепенувся. Одже, для Ніке також ненависна несправедливість, жорстокість, і вона прагне всім добра.
Осмілений її словами, він мовчки показав рукою на схід, певний, що дівчина його зрозуміє.
Ніке простежила поглядом за рухом його руки, і в її очах з'явився переляк.
— Маєш на думці державу бунтарів у верхніх но-мах? — запитала тривожно.— Невже пропонуєш тікати туди з тобою? — Заскочена його пропозицією, Ніке з недовір'ям дивилась на коханого, не певна, чи правильно зрозуміла його.
Імхотеп раптом відчув себе так, ніби до нього повернулась болотянка. Але вирішувалась його доля, і відступати було вже пізно. Ось зараз він знатиме, що чекає його в майбутньому — безмежна радість чи чорний смуток.
— Твої батьки ніколи не дозволять нам розбити жбан, — нагадав дівчині гірку правду.— Вони завжди знайдуть причину, щоб розлучити нас. А життя без тебе, Ніке, для мене — вічна ніч.
Дівчина схлипнула, притулилася чолом до дерева. Боляче було від думки, що назавжди розлучиться з рідним домом, але ще болючіше — назавжди втратити Імхотепа. Та й що чекає їх у державі бунтарів? Хіба потрібен цим не-освіченим людям учений Імхотеп і еллінка, дочка ненависного всім колишнього начальника філакетів? Що робити?
— Хіба нам будуть раді бунтарі? — висловила побоювання.
— Приймуть як рідних,— упевнено відповів Імхотеп, і його серце забилося жвавіше.
"Моя пропозиція не обурила Ніке. Вона обмірковує все, зважує всі "за" і "проти", бо знає: вороття вже не буде,— констатував юнак, потерпаючи, щоб кохана в останню мить не відвернулась від нього.— О Гатор,— молив богиню,— прихили до мене серце Ніке, і я повірю а твою божественність, пожертвую тобі барана, вола і дебен золота".
— Хіба можна знати, як вони приймуть нас? — не квапилася з остаточним рішенням Ніке.— А може, ти...
— Так, Ніке,— здогадався, що в дівчини на думці.— Я був і залишився одним з них. Доберемось до верхніх номів — і знайдемо своє щастя. Згодом твої батьки примиряться з твоєю втечею, вибачать тобі. Мине небагато часу—у Єгипті відбудуться зміни, і ми повернемося.
Ніке уважно вслухалася в слова Імхотепа, але печальне обличчя і сльози в очах свідчили: боротьба в її душі ще триває.
— Чи ти впевнений, що там торжествує правда? — не визбулася сумнівів.
— Знаю од тих, які вже побували у верхніх номах,— зізнався Імхотеп.
— Чого ж вони повернулися сюди? — здивувалася дівчина.
— Ми повинні знати, що замишляють наші вороги,— скористався словами Бати Імхотеп.— Задля того наші люди кожночасно ризикують життям.
— І ти теж...— здогадалася Ніке. Імхотеп мовчки кивнув головою.
— Тепер ми потрібні там,— запевнив дівчину, ніби вона також належить до змови і її ждуть у верхніх номах.
— Якщо так, то піду з тобою, Імхотепе,— проказала рішуче Ніке.— Моє щастя там, де ти і твої приятелі.
Польовими путівцями, уникаючи людних доріг, простувало на схід двоє невизначеного віку людей — високий, міцної статури чоловік, босий, у набедреній пов'язці і непоказний у старому хітоні й стоптаних сандаліях. Перший вів на мотузку нав'юченого саквами осла, а другий їхав верхи на такому ж клаповухому румаку. Обоє мали дерев'яні калатала в руках. Час від часу вони лякали ними не лише птахів, а й зустрічних фелахів, і ті квапливо сходили з дороги.
Подорожні були прокажені. На їхніх обличчях уже появилися ознаки страшної хвороби: червоно-бурі плями і брунатні, схожі на квасолини, вузли. У вершника були вражені й стопи, а хітон прикривав рани на грудях і спині. Навіть в ослів виднілися сліди прокази, особливо на хребті і боках, що дуже лякало зустрічних. Досі тварини проказою не хворіли. Мабуть, це був новий, ще більш грізний її вид.
Якнайдалі від них! Краще загинути від меча, списа, стріли, укусу гадюки чи болотної хвороби, ніж жити з проказою. Вона руйнує тіло, пустошить душу, затьмарює розум — і життя стає кошмаром.
Раб, каменотес, рудокоп втішають себе надією на волю, фелах — на багатий урожай, з якого землевласник залишить йому бедет або й два ячменю, хворий болотною хворобою — на одужання. Надія допомагає їм зносити голод і знущання, гартує волю, заохочує до життя. Лише прокажені ні на що не сподіваються, нічого, крім смерті, не чекають, бо вона покладе край їхнім стражданням. У них немає ні житла, ні сім'ї. їм заборонено появлятися в столиці й інших великих містах: філакети проганяють їх звідти палицями. Отак, калаталом попереджуючи здорових про свою хворобу, і сновигають Чорною Землею. Виснажені голодом, ранами, гинуть, стаючи здобиччю гієн, шакалів, стерв'ятників.
Тому-то всі, навіть філакети, які виловлюють утікачів-рабів, каменотесів, рудокопів, фелахів, тримаються осторонь від прокажених. У Кеміті їх чимало, бо ця хвороба дуже поширена, вона не щадить ні бідних, ні багатих. Перед нею всі рівні — елліни і єгиптяни, раби і володарі. Хворіли нею навіть окремі нащадки богів-фараонів. Лікарі з "Будинків життя" 51 не знайшли ще на неї цілющих ліків, не допомагають і амулети та молитви жерців.
51 "Будинки життя" — лікарські школи при святинях Амона-,
Сонце стояло в зеніті, коли мандрівники зупинилися на краю великого персикового саду над каналом, щоб спочити. Була пора шему 52, і зір радували золотисто-рум'яні плоди, під якими угиналося гілля. На полях колосилися пшениця та ячмінь, дозрівали кавуни й огірки. Щедро напоєна водою ріки і каналів земля давала щороку два, а то й три урожаї.
*Пора шему — пора дозрівання хлібів.
— Спочиватимемо тут, поки не спаде жара,— обережно допоміг зійти вершникові з осла босоногий,— Ти дуже втомилася, Ніке? — запитав занепокоєно.
— Не я, а мій ослик,— спростувала свого супутника дівчина.— Йти, Імхотепе, важче, ніж їхати. Ти, напевне, збив уже до крові ноги, бо відвик ходити босий.
Ніке казала правду, але Імхотеп, щоб не тривожити її, байдуже махнув рукою.
— У саквах є сандалії, але мені шкода їх більше, ніж ніг,— удавано пожартував.
П'ять днів тому почалася мандрівка, чи, вірніше, втеча. Обоє покинули все те, чим досі було заповнене їхнє життя...
"Якби не Ніке, Бата не відпустив би мене",— згадав Імхотеп приятеля, який залишився в столиці.
їхня втеча, напевне, нашуміла в місті. Може, про неї знає й Філопатор. А втім, Філопаторові тепер не до них: над його головою висить меч Антіоха. В іншому випадку послав би в погоню сотні філакетів і еллінських вершників. Цікаво, як ставляться до їхньої втечі Аарон і Ератосфен — з осудом чи з розумінням? Навряд чи в земному житті Імхотеп ще зустрінеться з ними. Переклад опису Чорної Землі завершено, і гімназіарх ним дуже задоволений. А недописана "Історія Кеміту" в надійних руках молодих жерців Гора, серед яких багато послідовників Меріба. Вони збережуть, а може, й продовжать працю головного вчителя. На жаль, без нього, Імхотепа.