— Це правда,— відповів Сенмут.— Але ж вони не знали, що ви обоє прокажені. Таких, як ви, навіть батьки злякалися б,— посміхнувся.— А втім, я знайшов спосіб допомогти вам,— зрадів власній хитромудрості,— Води в нас залишилось два бурдюки, швидше змийте з себе оцю гидоту.
— Ну й перелякав же ти нас,— дорікнув провідникові звеселілий Імхотеп,— Отак, Ніке...— запнувся на півслові.
Дівчини біля нього не було: як бистронога газель, вона помчала до бурдюків.
— Воду на всякий випадок ощаджуй! — знаючи трохи жіночу вдачу, кинув їй навздогін Сенмут.
Невдовзі повернулася Ніке, така весела і життєрадісна, ніби багатоденні знегоди анітрохи не втомили її. "Нещасна прокажена" знову стала молодою красунею. Змив із себе машкару й Імхотеп. І вони дивилися одне на одного закоханими очима, їхні обличчя променіли радістю.
Того ранку нікого з утікачів не брав сон, ніхто з них не відчував утоми. Всі чекали, коли, нарешті, в дорогу.
— Пора, — глипнувши на сонце, проказав Сенмут.
Імхотеп ледве стримував себе, щоб не бігти, а м'якосерда Ніке покрикувала на охлялого ослика, щоб швидше рухався. До скель залишилося не більше п'яти-шести стадій, як раптом Сенмут зупинився, приклав до чола долоню.
— Нас доганяють! — викрикнув збентежено, показуючи рукою на силуети вершників.— Швидше до скель! Тварин залишимо. Плигай зі свого ослика, Ніке!
Зібравши останні сили, втікачі помчали до рятівних скель. Та їхні намагання були марні: філакети оточили їх біля самого підніжжя. Щоб узяти всіх живими, переслідувачі не користувалися мечами і списами.
За тим, що діялося внизу, пильно стежили з висоти воїни Шамеша. Боячись влучити у своїх, вони не стріляли з луків. Деякі уже спускалися узбіччям — виручати прибулих.
Намагаючись очистити дорогу до скель, Рехмір натягнув тятиву — і його стріла уп'ялась у тіло найближчого ворога. Той зойкнув і звалився з мула. Мабуть, це був сам начальник, бо переслідувачі несамовито закричали і кинулись до нього.
Хвилинне замішання серед ворогів дало можливість утікачам, яких уже покидали сили, вибратися з оточення.
Раптом Імхотеп похитнувся, прикляк і впав на каміння: хтось із погоні пустив йому навздогін стрілу, і вона впилася юнакові в спину.
Ніке розпачливо закричала. Нехтуючи небезпекою, вона стрімголов помчала до Імхотепа, припала до нього. Хотіла вирвати стрілу, але Сенмут вчасно схопив її за руку.
— Не торкайся до неї! — вигукнув, боячись, що дівчина наробить лиха пораненому.
Тим часом зі скель спустилися воїни Шамеша. Філакети, злякавшись їхньої сили, схопили свого пораненого начальника і кинулись тікати. До Імхотепа підбіг схвильований Шамеш, обережно витягнув з тіла стрілу, оглянув рану.
— Мій молодий пан житиме! — на радощах вигукнув він — так, ніби все ще був рабом.— Лучник квапився, не натягнув як слід тятиву — і це врятувало Імхотепа,— втішив ридаючу Ніке.— Не мине два рази по десять днів, як ви розіб'єте жбан.
— І будемо щасливі, моя Ніке,— забувши про біль, прошепотів Імхотеп.