Либонь, невеселі думки огорнули й дівчину, бо вона тихо зітхнула.
— Тобі сумно, Ніке? — спитав Імхотеп.
— Важко на душі стало, — зізналася вона.— Але без тебе було б ще важче, — порадувала Імхотепа.— Батьки не позбулися наміру віддати мене за Феона, лише втеча врятувала мене від нього. Щоправда, я могла б стати жрицею Ісіди, але з умовою, коли б і ти був жерцем її святині, — пожартувала, щоб прогнати смуток. — Та я нітрохи не каюсь за свій вчинок, але хотіла б знати, чи довго ще мандруватимемо?
— До мети ще далеченько,— не приховав правди Імхотеп.— Тебе стомила дорога, але будь мужня, моя Ніке. Нас чекають друзі. Бата повідомив Шамеша про наше прибуття
— Хіба я колись скаржилася на труднощі і втому? — Лише зараз маю волю, бо в столиці і Мехарумі я почувала себе, як птах у клітці. Боюся, щоб нас не схопили.
— Не схоплять: нас бояться і обминають. Я так уміло підробив плями і вузли, що ніхто не відрізнить їх від справжніх, — усміхнувся Імхотеп.
Глянувши у невеличке дзеркальце, дівчина схопилася за голову.
— Оці плями і вузли так спотворили обличчя, що мені шкода себе, — сумно похитала вона головою. — Хіба можна любити таке страхіття? Хочу якнайшвидше стати собою.
"Горе" дівчини так розвеселило Імхотепа, що він мало не вибухнув сміхом: жіноча вдача проявилася навіть у таких складних обставинах.
— Для мене ти завжди така, яку я покохав і кохатиму до кінця життя.
— Ти вмієш розрадити мене,— похвалила Імхотепа Ніке.— Але поки я не змию з себе ці фарби, не смій дивитися на мене.
У затінку дерев спека вже не так дошкуляла, і вони співчутливо дивились на двох фелахів, які, стікаючи потом, вручну черпали з канави воду і поливали невеличку ділянку кавунів. А втім, фелахи для того й живуть, щоб працювати в спеку і холод.
— Зараз куплю в них персиків і кавунів, — вийняв з торбинки обола Імхотеп. — Хай Мін 63 пошле вам щедрий урожай! — гукнув до фелахів.— Хочу купити у вас кавуна і персиків,— поклав на межовому камені монету.
Мабуть, спокуса одержати її перемогла страх, бо фелахи, припинивши працю, не тікали від прокаженого. Хвилину перешіптувалися, а тоді старший підійшов до Імхотепа на відстань кількох мехів б4.
— Можемо продати тобі кавуна, бо це наша арура землі,— співчутливо глянув на Імхотепа.—Заплати за нього два халкої, бо така йому ціна на базарі, а ми не шкуродери, щоб брати більше. За решту грошей, якщо хочеш, візьми ще три кавуни.
53 Мін — бог урожаю.
54 М е х — лікоть — 52 см.
— Нехай буде так, — зрадів Імхотеп.— А оцей обол за персики,— поклав іде одну монету.
— Персики не наші, а елліна Калікрата,— відмовився від монети фелах.— У нього більше арур землі, ніж плодів на цих деревах.. Якби ти прибув раніше, то купив би персиків у його сторожа. Він недавно назбирав їх повен кошик для гостей свого пана — начальника дорожніх філакетів і його підлеглих. Сторож казав, що вони когось шукають, мабуть, утікачів-рабів або таких, як ми, фелахів.
Плями на обличчі Імхотепа приховали його переляк. Значить, Доріон здогадався, куди вирушили утікачі, і тепер філакети день і ніч розшукують їх. Але Ніке не повинна знати, що погоня вже тут, бо впаде у відчай. Треба сказати їй, що сторож — людина небезпечна і треба тікати. Але куди? Самі вони ще могли б пересидіти у густих хлібах до ночі, але куди подіти ослів? До того ж поспіх може викликати підозру у фелахів.
Складалося становище, виходу з якого Імхотеп не бачив.
— Пора й нам додому, бо вже добряче напрацювалися.— Промимривши якесь заклинання проти хвороби, фелах сховав* за пов язкою монету — Візьми свої кавуни, і хай боги повернуть вам здоров я,— побажав на прощання втікачам.
Смакуючи кавуном, Ніке не здогадувалася, що діється в душі Імхотепа. Почувши, що він збирається підправити їй плями ї вузли, впала в розпач. Проте йому так і не вдалося взятись за це неприємне заняття: стежечкою, яка бігла полем до саду, неквапно чвалав на мулі самотній вершник.
— Сторож! — не приховав тривоги Імхотеп.
— Ми пропали! — жахнулася Ніке.
— Берімо калатала і калатаймо щосили, — тривожно промовив Імхотеп.— Наш вигляд і ці застережні звуки так налякають його, що тікатиме куди очі дивляться.
Вершник, проте, не злякався калатання. Він спокійно під їхав до "прокажених", хвилину пильно придивлявся до них — і на його устах заграла усмішка.
— Тікай якнайшвидше від нас: ми прокажені! — щосили закричав Імхотеп.— Хіба ти сліпий, не бачиш плям і вузлів на наших обличчях? Наша проказа така страшна, що навіть осли захворіли нею,— показав на тварин.
— Ха-ха-ха! — несподіваним реготом ошелешив утікачів сторож.— Лякайте своїми четвероногими ослами двоногих ослів. Я надто довго вас розшукував, щоб тепер тікати. Ви обрали найзручнішу, але найнебезпечнішу дорогу
Він поводився так, ніби зустрівся з добрими знайомими, про яких геть усе знав.
— Шамеш і Менхепер вітають вас,— до решти спантеличив утікачів. — Бата повідомив їх, що ви прибудете, і вони відрядили нас, п'ятьох розвідників, у різні місцевості — шукати вас. Цими дорогами і путівцями ми мандрували з Александрії у верхні номи, тому знаю їх добре. А тебе, достойний, я відразу впізнав, хоч як ти спотворив собі обличчя. Я був довіреною людиною Менхепера і не раз бачив, як ти з ним зустрічався. Моє ім'я Сенмут.
— Доля сприяє нам! — позбувшися страху, з радістю вигукнув Імхотеп.— Я ж казав, що нас приймуть як рідних,— нагадав дівчині, яка ще не зовсім прийшла до тями і з острахом поглядала на Сенмута.
— Вас розшукують дорожні філакети, яких очолює сам їхній начальник,— повідомив утікачів сторож Сенмут.— Він перепочиває у Калікрата.
— Це саме казали фелахи, у яких я купив кавуни,— зізнався Імхотеп.
— А від мене ти приховав,— дорікнула Ніке.
— Не хотів тебе лякати,— виправдовувався Імхотеп.— Але як, Сенмуте, ти став сторожем цього саду?
— Я прикинувся помічником садівника багатого елліна,— пояснив той.— Сказав, що збунтовані фелахи знищили сад і я залишився без роботи. Я й справді колись був слугою садівника елліна, який вирощував на продаж фрукти, і трохи тямлю в садівництві. Калікратові раби і значна частина фелахів подались у верхні номи, і він радий кожним робочим рукам. Тепер ніхто не доскіпується, хто ти і звідки прибув. Почувши, що я садівник, Калікрат доручив мені наглядати за садом. Уже місяць живу у цьому курені,— показав очима на очеретяну халабуду.— Там у мене спис і лук, бо вночі заходять сюди гієни. Погоні не бійтеся: сюди вона не загляне. Я розумію грецьку мову і чув розмову Калікрата з начальником філакетів. Як спаде жара, він шукатиме вас в очеретах над Гапі. А тепер допоможіть мені нарвати кошик персиків, бо Калікрат хоче пригостити ними гостя. Повернуся надвечір, а ви тим часом поспіть, наберіться сили, бо ще нині, коли примеркне, вирушимо в дорогу.