Зінько вертався додому, зовсім не думаючи про цю розмову... цебто думав, але зовсім не так: він Васюті й Гаїнці вірив зовсім, та не міг дорозумуватися, з чого пішли ці брехні. Одначе, прийшовши додому та побачивши Гаїнку, трохи здивувався, що вона якась... наче їй щось не теє...
А Гаїнка й собі дивилася на Зінька й думала:
"Такого я його ще ніколи не бачила... Щось у його погляд якийсь... непевний... Та невже ж? Ой боже! Ні, ні!.."
І знов та страшна думка обняла її вогнем.
Полягавши вони ввечері спати, ніяк не могли розбалакатися. То, було, не говорять звечора хіба вже як дуже потомлені — в жнива абощо,— все, було, як почнуть, то одне одного аж спиняє, що вже треба спати, а тепер — лежить кожне собі мовчки... І кожне думає: "Чого це так попереду не було?.."
Врешті Гаїнка озвалася:
— А що ти сьогодні в волості чув?
— Та так... нічого... оддав гроші та й вернувся.
— А у Васюти не був?
— Ні! А чого б я мав у його бути?
— Та хіба ж я знаю?.. Таж у вас усе справи... Та й давно вже в його не був...
— Давно? А вчора?
— Чи то пак: він у нас давно не був.
— А хіба ж як я до його піду, дак то він у нас буде?
— Та... ну... може, прийде...
— А нащо тобі той Васюта?
— Да так... він такий гарний, веселий, балакучий... Гаїнка, заплутавшися з тим Васютою, плела, аби плести, а Зінько думав: "Чого це вона так його вихваляє?"
І додав уголос, аби не мовчати:
— Прийде колись...
Гаїнка помовчала, а тоді озвалася несміливо:
— А до Грицька ти часто ходиш!..
— Ще й частіше ходитиму, бо треба ж учити його читати... А завтра ввечері вдвох підемо — читання гуртове буде.
Ця відповідь запекла коло серця Гаїнці. Хотіла щось сказати — і не змогла. Лежала, зціпивши зуби, і мовчала. Удавала, немов спить. Зінько й собі лежав тихо. Довго не спали обоє— кожне за своїми думками.
Другого дня Гаїнка не мала спокою з самісінького ранку. Коло одного так і крутяться, так і плутаються в неї думки: все коло того вечора, що Зінько піде до Ївги... чи то — до Грицька... За тими думками не могла нічого робити. Почала поратися коло печі, дров положила, а підпалити забула; горщик у піч засуває, а дрова не горять. Аж мати посміялась:
— Оце дак так! Нова мода: щоб не топивши зварити.
Узяла горщик вимити, а перед очима — Ївга вдвох iз Зінь'ком у вербах над криничкою... Затрусилась уся, горщик з рук — гуп! та й розскочився.
— Ой, шкода горщика! — пожалкувала мати, а Гаїнка стояла над черепками й не знала, що їй робити...
Так-сяк поставляла, що треба, в піч. Узяла миску, щоб змити пшоно, насипала його туди, стала наливати води, а Ївга каже: "Здоров, Зіньку!.." Миску додолу — вода полилась, пшоно з черепками розкочилось.
— Та що це тобі, дочко? — метнулась до неї мати.— Чи ти хвора, чи що? Ой, яка ти бліда!..
— Я нічого, мамо... мені нічого... То так чогось руки затрусилися...
Сама стояла як біль біла.
— Оце лихо! — бідкалась мати.— Хоч би Зінько швидше вертався!
— Ні, ні, мамочко! Не кажіть йому нічого-нічого!.. Це я так... це дарма!.. Я здоровісінька... Я зараз поратимусь... Тільки не кажіть нічого Зінькові!..
І справді заходилась удвох із матір'ю поратися і так-сяк наварила обідати. Зінькові мати нічого не сказала, але сама все придивлялася до невістки. Та силкувалася не появити перед Зіньком нічого, навіть удавала, ніби їсть за обідом, хоч і в губу не йшло. Але ввечері, як прийшов час іти до Грицька на читання, почулася, що не може йти, що не зможе ввійти в ту хату, глянути на Ївгу... не здоліє висидіти там... Одмоглася тим, що болить голова, і лишилася вдома. Зінько пішов сам, а Гаїнка думала: "Там Катря буде... Вона пильнуватиме... Вона мені скаже..."
Поки Гаїнка була в хаті з матір'ю, вона силкувалась нічого не виявляти. А. вже як спати пішла!..
Вона з Зіньком спала окремо в противній хаті. Гаїнка так любила цю хатку, чистенько-чепурненько попримазувану, з квітками й голубами, помальованими синім та червоним на білому комині, з паперовими квітками, з портретами та малюнками по стінах, з маленькою шафою на книжки та з ліжком Зінькового роблива, з старими липовими лавами. Так було тихо, та гарно, та любо, як у віночку, в цій хатині, в цьому гніздечку, де вона вдвох із Зіньком воркувала!.. А тепер!..
Яке воно все похмуре, непривітне, негарне, мов і стіни на неї падають. Які великі довгі діди поставали по кутках,— аж страшно. Як неприхильне навис комин,— мов і піч гнівається. І боги так похмуро неначе поглядають з божника своїми виразними біластими очима. Не хоче, не хоче вона нічого цього, не хоче на його й дивитись!..
Погасила мерщій лампу, щоб і не бачити. Сиділа, зіпершись на стіл, у темряві.
Нащо їй це все, коли він її не любить, коли він пішов до тієї!..
Вона ж — як голубка покинута... Нікуди їй і полинути: ні до батенька, ні до матінки, бо не вернуть вони дружиноньки!..
А він там, а він усе там!.. Як без міри довго!..
А може ж... це все й брехня? А вона на його таке вигадує!.. На свою дружину!.. Це ж гріх!.. Треба не потурати серцеві!.. Вона ляже, спатиме...
Лягла справді, заплющила очі, силкувалася не думати про це, силкувалася заснути. .Та не могла. Все дослухалась, чи не йде.
Заторохтить миша в сінях, а вона вже думає, що він за клямку береться. І дух притаїть, дослухається... Ні, не він!..
Хтось улицею йде. Оце, певне, він. Причувається до ходи: туп-туп-туп... Ось проти хати... Ну, ну,— завертай у ворота!.. Уже береться за ворота... Ні, пішло!.. Пішло далі!..
Чи не в вікно хтось стукає?.. Зірвалась, побігла, відсунула віконце.
— Зіньку, це ти? — попитала стиха.
Не чуть нікого, ніхто не озивається.
Вернулася на ліжко.
Ой боже! Як же він довго!..
Ось він уже йде... Ще нічого не чуть, та треба ж трохи підождати, поки підійде ближче. Коли зараз прийде — дак не ходить до Ївги, а коли не прийде... Це вона так загадала.
Лежала, вдивляючися широко розплющеними очима в темряву, і вся трусилася, мов з пропасниці. Нічого вже не думала, тільки слухала... Слухала й трусилася...
Скрізь було тихо. Він не йде.
Тоді підняла руки вгору, заломила їх, і вони впали за голову на подушку. Страшна безнадія німа стиснула їй душу... Душа холоділа, застигала, як крапля на морозі, вмирала...