Підпал

Гринченко Борис

I

Уся сім'я Семенова Коломійцева ще спала, коли враз почувся голосний крик:

— Уставайте! Горимо! Горимо!..

Молодший з двох синів Семенових — Грицько почув той крик перший і зірвався з долівки, де спав.

— Лукіє, вставай: чуєш! — почав він жінку будити. Та, — йому на диво, — жінки не було там, де вона лягла звечора.

Ніколи було Грицькові про те думати, чого це її нема. Він, штовхаючи та сіпаючи, збудив брата та батька й вискочив з хати, кричачи:

— Уставайте! Горимо!..

Було свято, — тим ото хоч уже й світало, а Семенова сім'я ще спала. Як вискочив Грицько, то перше, що він уздрів при сірому ранковому півсвіті осінньому, то була його жінка, що стояла близько дверей.

— Горить! — крикнула вона й показала рукою.

Грицько глянув і побачив, що на маленькому хлівчикові, поблизу хати, вже вихоплювалося з-під стріхи полум'я. І тієї ж миті він помітив, що якийсь чоловік утікав од їх двору геть до слободи. Їх хата стояла сама собі на край села і від неї до слободи було з гони. Отим порожнім місцем і тікав чоловік і здався він Грицькові по знаку. Він і хотів був кинутися слідком за їм, та полум'я на хлівчикові дуже вибухнуло, — так він і метнувсь до колодязя, гукнувши:

— Рятуйте, хто в бога вірує!

Тим часом із хати повибігали Семен з жінкою, старший син Іван, його жінка та двоє-троє дітвори. Жінки й діти зараз почали голосити та кричати: "Рятуйте!" Не могли того сусіди не почути — і вже за малу годину Семенів увесь двір був повен людей.

Люди ті кричали, метушились, витягали воду з колодязя, носили її відрами, розтягали той хлівчик, що горів, та поливали його водою, а дві жінки — у їх сили вдвоє побільшало з ляку — вже викочували з хати високі на колесах скрині.

Серед усього того розруху впала Грицькові у вічі жіноча постать. Лукія не пособляла ні виноситься, ні гасити: вона стояла, прихилившись до стіни, притиснувши руку до грудей. Грицько, біжачи з відром од колодязя, скочив до неї. Вона була як біль біла, очі мов у божевільної.

— А чого стоїш? — крикнув Грицько. — Берись пособляти!

Він побіг далі, а вона й не ворухнулась і все стояла, бліда, раз у раз здригаючись. Вона дивилася туди, де горіло, та тільки нічого, мабуть, не бачила: її трусила пропасниця, що не давала їй ані бачити, ані розуміти.

Тим часом Семенова сім'я, гуртом з сусідами, встигла вже розтягти маленький хлівчик, не давши вогневі перескочити на хату. Двоє-троє ще перегортали уважно та поливали порозтягану пригорілу солому та дерево, боячися, щоб не заховалася де іскра. Інші вже тільки дивилися й розмовляли про те, з чого це воно сталося.

— Та звісно, з чого сталося: підпалив хтось та й годі! — казав один.

— А ти знаєш? — сперечався хтось.

— Вжеж знаю! Усі ж спали в хаті, і дівчини нема, щоб у повітці спала. Якби був наймит, то той міг би цигаркою підпалити, а то й наймита нема. Видимо, що чуже підпалило.

— Та я його й бачив, отого палія! — озвався Грицько. — Тільки я вискочив, а він просто від нашої хати біжить на слободу. Я й хотів гнатися за їм, так і вогню ж не кинеш. І такий він — наче мені по знаку.

— А на кого він скидається? — запитавсь урядник: він жив недалеко, то вже й прийшов на пожежу.

— Та хто його зна... так не вгадаєш... — вагався Грицько.

— Ну, а в чому він був? — допитувавсь урядник.

— Та він у чумарці був і без шапки.

— Без шапки? — озвавсь один з людей. — Стривай лиш! Оце чую я, кричить щось: "Рятуйте, хто в бога вірує!" А я вже встав і був у дворі. Кинувсь я на вулицю, коли дивлюсь — аж проз мене, біжить якийсь чоловік у чумарці і без шапки. І біжить так — з вашого боку. І мені наче по знаку здавсь.

— Ну, а хто ж то? — спитався знов урядник.

— Та хто його зна... Не вгадаєш сказати: а може, й не воно?

— Ну, та вже як там тобі здалось, так і кажи!

— Та здалось так, наче на Андрія Тищенка скидається, а втім, хто й зна...

— На Андрія Тищенка? Ну, це такий парубок, що він того не зробить, — сказав хтось.

— Хто його зна — не вгадаєш... — якось непевно зауважив чоловік, що бачив утікача. — Всякого буває...

— Ви кажете, що Андрій Тищенко? — загомонів до його Грицько. — Отже, й мені так здалося... — і Грицько через віщось несамохіть глянув туди, де стояла його жінка.

— Та хто у вас перший побачив це? — спитавсь урядник.

— Я перший почув, що кричало: горимо! — почав розказувати Грицько. — А хто саме кричав, того до пуття не розібрав. Вискочив я з хати, дивлюсь: моя жінка стоїть серед двору й кричить: "Горимо!" Мабуть же вона перша й побачила.

— А де ж твоя жінка? — сказав урядник. — Ось ми її спитаємося.

— А он вона, — показав хтось із людей на Лукію, що й досі ще стояла, прихилившись до стіни.

— А йди лиш сюди! — махнув їй рукою врядник.

Лукія не ворухнулась.

— Та йди ж, коли тобі кажуть! — уже крикнув урядник і, не діждавшись, поки вона прийде, сам підійшов до неї. Люди й собі потовпились ближче до молодиці.

— Ану, скажи: ти перша побачила, що горить? — почав урядник.

Помітивши, що всі на неї дивляться, почувши, що в неї питаються, Лукія враз мовби прокинулась зо сну; але відмовити змогла аж як удруге врядник спитався.

— Я... — вимовила вона, спокійною силкуючись бути, а сама вся тремтячи.

— Ну, то й що ж ти саме побачила? Як ти побачила? Як воно було? — розпитувавсь урядник.

— А це що? — крикнув несподівано один чоловік з тих, що обгорілу солому розкопували та поливали: він витяг звідти жіночу хустку і показав її всім.

— Хустка, хустка! — загомоніли округи.

— Чи ти ба! А чия ж це?

— Та це Лукіїна, — скрикнула старша Семенова невістка.

— А й справді, наче її, — згодилась її свекруха.

— А давай лиш сюди! — сказав урядник і взяв хустку.

— Ану, кажи, — вдався він до Лукії, — твоя оце хустка?

Молодиця відмовила не зараз:

— Це... це не моя хустка... — ледве вимовила вона.

— Не твоя? А чого ж твої кажуть, що твоя? — наполягав урядник.

— Не знаю... Може, й моя... — плутала молодиця.

— А коли твоя, то як же вона сюди потрапила, га? — допитувавсь урядник.

Лукія мовчала. Все її бліде обличчя з червоними очима, з тонкими тремтячими губами, виявляло велику борню душевну.

— Та кажи ж! — підгонив урядник.

— Я... — почала молодиця і спинилась, мов щось їй горло здавило відразу; та вона перемогла себе й почала казати далі: — Я... сама підпалила хату... удвох з Андрієм Тищенком... а хустку впустила...