Не йме віри...
А чого ж нема їй спокою? Чого ці думки не покидають її, печуть?
І так подумати: баба Мокрина не брехуха, та й з якої ж би речі вона стала їй, Гаїнці, брехати? Нащо їй це? До чого їй воно? Не з пальця ж і вона виссала те, що казала! Щось же воно та є, коли вже й люди загомоніли... Та й баба Мокрина: це ж правда, що вона знає таке, чого й не бачила... Хіба ж вона не знахарка?
Каже: пильнуй! А що ж їй пильнувати? Хіба Зінько не такий до неї, як був? Щоправда, він тепер заклопотаний, сумний часом, дак то ж через громадські справи...
Через громадські справи... А що, як ні? А що, як він сумний, заклопотаний через те, що живе з нею, а думає про Ївгу? І думає, чого ця Гаїнка раніше не вмерла,— тоді б я з Ївгою одруживсь?
І вона почула, як од цієї думки обняло її мов огнем усю, таким страшним пекучим огнем, що трохи не закричала. Ні, ні! Не треба про це думати,— так страшно!
Але як Зінько того дня пішов до Васюти, то вона подумала: "А що, як не до Васюти він пішов, а до..."
І не стямилась, як вибігла з хати та з двору та швиденько на край улиці до Грицькової хати. Убігла у двір, зазирнула в вікно: Грицько з Ївгою дома, Зінька нема. Мерщій тоді назад! Ой боже! Гаразд, що ще ніхто не побачив її.
Сіла дома вдвох із матір'ю шити. Чи шила, чи не шила...
— Мамо, я води принесу піду!
— Та в нас же є вода.
— Та там трохи, я ще принесу.
Схопилася, та з хати, та за відра і опинилась на вулиці.
Чи не дурна ж вона? Чого це вона вискочила? З відрами знову буде до Грицькової хати бігти, чи що? От, вона зовсім стерялася, та й годі, за цими думками. Треба хоч води справді набрати.
Чи набрала води, чи не набрала,— на те не дуже дивилась, а дивилась уздовж улиці, чи не йде Зінько і відкіля: чи від Грицька, чи від Васюти.
Коли справді йде — і від Васюти!
Скочила мерщій у хату, а як увійшов... Ой, яка ж вона йому рада була! Ой, яка ж то все брехня, що баба розказувала! При Зінькових очах Гаїнка так добре це розуміла! І вона щебетала до нього щасливим щебетанням, сміялась так, мовби то був і сміх і плач, і дивилася в його добрі, ясні, правдиві очі, що ніколи не дурили!.. На його любі уста, що ніколи не казали їй неправди!..
Поминуло два-три дні. За цей час чутка про Зінька та Ївгу та разом і про Гаїнку з Васютою широко розкотилася по селу. Кумасі плескали язиками, аж одляски по всіх улицях пішли.
Микиті Тонконоженкові сам Рябченко про те розказав. Ну й лютував же парубок! Та й як же не лютувати? Йому ще з весни дуже впала в око Гаїнка. Він уже й на вулиці її займати хотів, і по саду в Сивашів уночі лазив,— думка така: а може, Гаїнку саму застукає. Де там! Нічого не пособилося! Не покидаючи думок про Гаїнку, зачепився з горя за Ївгу. Ну, ця така, що довго не тупцявся, сама слідком бігала. Все літо з нею про-куйовдив, аж тут на тобі: почала від його тікати! Він спершу й не туди-то — чого воно, аж тепер уже бачить, що тут Зінько став на заваді. Що ж це воно таке? Ївгу в нього Зінько відбив, а Гаїнку Васюта... Ах же вони хамлети! Ну! Хіба вже він цього Зінька не попаде колись у руки! Дасть він йому доброї матланки! Та й Васюті!
А з Гаїнкою дедалі було гірше. Пішла до своєї подруги, Катрі Карпової.
— Що це ти, Гаїнко, мов ізмарніла? Чи не хвора?
— Ні... я здужаю...
— Дак чого ж ти така? Щось тобі є.
— Ні... ні... мені нічого... я... Та й заплакала!.. Аж Катря перелякалась, кинулась до неї, обняла, пригорнула, як малу дитину.
— Що це ти, боронь боже?! Чого це ти?
— Я... я... я не знаю...— казала, хлипаючи, Гаїнка.— Про Зінька...
— Що про Зінька?
Помалу-малу випитала в неї Катря все. Почала її тоді вмовляти:
— Не вір тому, Гаїнко! То все брехні, то хтось навмисне вигадує, щоб вас посварити. Твій Зінько так тебе любить, що він би й слідочок твій промітав. Та він же такий щирий,— він би тебе не дурив.
Ті слова мов сцілющою й живущою водою кропили бідолашне Гаїнчине серце. Слухала вона рівний Катрин голос ласкавий, і їй ставало легше, легше.
— От, людям заздро, що ви гарно живете,— ну й плещуть. Я це знаю. Мені раз так було, що й про Карпа мого набрехано... Запекло й мені в серце. Аж потім і виявилось, що брехня... Дак я тепер знаю вже... Не вір тому!
І Катря, трохи старша і завсігди поважніша за Гаїнку, гладила її по обличчю, а Гаїнка, мов дитина, тулилася до неї.
— Скажи, сестрице, — питалася, зазираючи в тихі очі Катрині,— скажи, ти нічого не помічала?
— Та нічогісінько! От, яка ти неймовірна!.. Ну, хочеш: я доглядатимусь, пильнуватиму їх обох,— от побачиш, що нічогісінько не буде.
Веселіша вернулася Гаїнка від Катрі додому, веселіша й далі була. Та не довго.
Зустріла вона свою куму Вустю. Були тільки вдвох, і Вустя зараз і поспішилась розказати їй те, що й баба Мокрина. (Вона чула ще й про Васюту, та про те розказувала кому іншому.) Гаїнка розсердилась і докорила кумі, що та каже дурниці. Одначе її знов уразило те слово:
— Не віриш? Дак пильнуй сама, придивляйсь!
Що вона пильнуватиме, до чого вона придивлятиметься, коли він усім-усім такісінький, як і був?
Та як повернулась додому, то весь той упокій, що надихнула їй Катря своїм словом, мов розвіявся десь, а страшенна турбота знов обняла її, трусила, мов пропасниця.
А Зінько тим часом пішов до волості — поніс подать. Ідучи, зустрів родича, діда Корнія Грабенка,— і той туди йде. Пішли вкупі, розбалакались.
— А що це, Зіньку, я чув, про твого приятеля Васюту говорять? — сказав дід.
— А що там говорять?
— Він у тебе як, вірний приятель? Ти його добре знаєш?
— А добре; парубок гарний дуже, чесний, путящий.
— Ну, то й гаразд! — сказав дід Корній.— Я через те, бач, питаюся, що люди почали за його всякі дурниці плескати.
— Ет, люди як люди: усе щось і змислять! — махнув рукою Зінько.— Що ж там? — попитав, хотівши таки знати, бо певний був, що це вже Денисові полигачі щось ізнову вимудрували.
— Та таке, що трохи ніяково й казати... Говорять, що він до твоєї жінки стежку топче.
— От, чорт зна яка падлюшна брехня! — обурився Зінько.
— Та й я так думаю, що це брехня,— по щирості сказав дід,— ну, а одначе перестерегти хотів, бо вже про це по селу баби плещуть. Певне — брехня; ну, а все-таки ти накинь там коли-не-коли оком, бо кажуть, що начебто десь і побачено їх удвох... Хто озирається, той не кається.