На мить вояк ослабив руку і дядько щосили вдарив по ратищу рогатиною. І лезом-наконечником розколов його, ратище, повздовж.
Та й дядько його не зміг би дістати рогатиною, бо вояк вміло здав кобилу назад.
— Ну, холопе! Ти мене ще згадаєш!
— Я не холоп! Я боржник! Якщо я віддам борг боярину, тоді й ти віддаси мені борг. А зараз пріч звідсіля! Бо підніму холопів!
Та боярських людей не довелось будити. Вони всі попрокидались. Будий і Талець нап’яли луки, інші похапались за рогатища та сокири.
Вершник розвернув кобилу і мовчки помчав у темряву.
І услід йому, ніби отямившись і вибачаючись за затримку, прокричав Червень, та так чисто й голосно, як ніколи раніше.
Вони удвох із малим, Півень і небіж, довго порпалися біля коня. Витирали, розминали м’язи, знов витирали, геть стомились, поки хоч трохи обходили коня.
До світанку їм лишалось спати не більше години, і все ж, уже засинаючи в дядька під важким плащем, малий спитав:
— Хто він?
— Якщо не бреше, то княжий гонець. Прийде час, взнаємо, чи не здурив він нас. Та хоч і здурив — який кінь, сам бачиш, та й сідло коштовне… А ти в нас заговорений… Не дарма прабаба всі заговори над тобою проказувала. Бо ти був такий кволий, як народився. Тому ото, що ти заговорений, ти й поцілив його в щелепу…
ДЕНЬ
По лазоревому небосхилу вітерець гнав крутобокі білі хмари. І на збитий широкий шлях хмари кидали м’яку тінь, а вітерець злегка охолоджував розпашілі обличчя.
Старий Талець сказав.
— Ось і прямий шлях до Києва. Просто до Києва.
Чужий кінь ішов сумирно на поводі, лише намагався відбитись хвостом від роїв мушви, що зависала хмарами над шляхом.
А назустріч робітникам посувались перехожі з кошиками, коробами та міхами на плечах, плуганилися убогі коли зі смердами, часом вихором пролітали вершники в чистому одязі при блискучій зброї.
І от горби тут біля Києва перетворились на справжні гори і на них де-де височіли могутні престарезні дуби. Коли гори розступалися, в долинах виднілися блакитні дзеркальця ставків та озерець.
І доріжок, стежок, стежин, наїжджених колій з усіх боків тепер сходилося до головного шляху.
А людей! Людей скрізь і усюди було повно!
З одного озерця ось тягло кілька чоловік сітку — то княжі холопи старались для княжого столу.
Оно купками бідні, обідрані жінки та діти тягли із лісу в’язанки хмизу.
На широкій зеленій леваді цілий косяк червоної масті кобил з лошатами. А сторожувало їх кілька верхових пастухів при повнім вояцькім обладунку. Та ще й здоровенні, більші за вовка собаки були при пастухах.
— Княжі матки при пастухах! — пояснив бувалий Талець. — У нього таких косяків з молодняком навіть і ніхто не знає скільки. При біді й холопів зможе на коней посадовити, не те, що свою дружину…
Їх наздогнали і випередили три вози і так від них пахло медом, що не треба було гадати. Та на запитання Тальця, чи не цього року вже мед взяли, холоп посміявся.
— Та ні! Зарано! А це віск веземо — бо люди заборгували того року і тепер треба розплачуватись.
І ось вони виїхали на високу глинисту гору, і перед ними відкрились безмежні виднокруги. А там попереду, ген-ген у прозорій далині на блакитних горах, на горбах зміїлися білі пасма — стіни-заборола граду з гостроверхими вежами, наче воїни на чатах. А над стінами-заборолами зводились різні високі будівлі всередині міста-града.
Малий поводив очима від одного краю до другого краю міста і не йняв віри, що таке може бути. Адже тин-паркан, що оточував їхнє село, був не більший, ніж відстань між двома бойовими вежами у київських стінах.
А Талець тим часом пояснив Півневі:
— Якщо просто їхати, то на Либеді треба за перевіз платити. А якщо бродом через Либідь, то треба добрий гак робити.
Дядько Півень розв’язав великий капшук і витяг м’які гроші — зимові сірі хутра білок. Талець здвигнув плечима: мовляв, тобі доручив боярин усі клопоти, ти і турбуйся.
Вони неквапно спустилися до Либеді.
І вгору проти течії, і вниз по Либеді пропливали події, вантажені паками, барилами, коробами та міхами шкіряними просмоленими.
Вони йшли на веслах, зі спущеними вітрилами і складеними щоглами. Бо саме тут було напнуто через річку линву для перевозу.
Закликали перевізника з того берега, і він разом із своєю дебелою, чорноокою донькою перегнав два здоровенних човни, з’єднаних дерев’яним щитом. Вози затягли на перевіз, а коней уплав через ріку пустили.
Тільки коли гнали коней, дочка перевізника скрикнула раптом: "Ой!" і зразу ж себе вдарила по губах, та полохливо озирнулась на батька. Але батько був заклопотаний саме тим, що підкладав під колеса дерев’яні колодки.
Дівчина-перевізниця присіла навкарачки біля малого, щоб батькові не було видно.
— Хлопчику! Де ви цього рудого коня купили?
— То наший кінь,… — не дуже впевнено збрехав Півник.
— Не бреши, малий ловець, — вона подивилась на яструба, що зирив із клітки жовтим холодним оком. — На коні княже знамено — тризуб!
Малому стало соромно і він відхилився набік і проказав:
— Цього коня сьогодні вночі заміняв на боярську кобилу один вусатий чоловік. І лихий!…
— Хіба той вусатий злий?
— Бо він хотів дядька погнути! Якби не я, він би погнув дядька…
— А ти що?!
— А я його поцілив у лице…
— Та як ти посмів?! — скинулась дівка. — Ти знаєш, цуценя, що це самого князя гонець?! То він був страшно змучений і тому не стер вас на порох!
— Не здолає, бо я заговорений! — похвалився Півник.
— Ой, стережіться, ой, начувайтеся, обшарпані деревляни! — злостиво проказала крізь зуби. Та й пішла до батька, що вже вдруге кликав її.
Коли запрягали коней на тому березі, Півник усе виклав дядькові Півню.
Той спохмурнів і спитав:
— А вона нічого більше не говорила?
— Жодного слова.
Дядько став ще більше насуплений і наказав пильно доглядати гінцевого коня.
— Та ти сам ведеш коня?! Як же це я доглядатиму, дозиратиму, коли ти ось?!
— Не годиться мені все головою крутити, роздивлятись на всі боки. Зразу помітять, а як дитина непосидюща — ніхто не зверне уваги…
По схилах сугорбів, що поросли тут яблунями чи грушами, розкидались купками невеликі садиби з істобками, коморами, курінями.
Ще один високий пагорб подолали і вже тепер на його шпилі затримались. Під ними виросла незлічена кількість будов: і величезні рублені та мазані хати, і двоповерхові зруби з опасанням, обнесені тинами та парканами, а далі вже за цими будівлями зводились дерев’яні, мазані білою глиною зруби городень. В одному місці за гострими верхами дубових паль височіли гори болонків тесаних і стовбурів ще необчухранних, купи білого каменю, червоної глини. У кількох місцях стриміли наче щогли товстенні з перекладиною нагорі, а там підвішені коліщата. Через коліщата перекинуті товстенні линви, і тими линвами гурти робітників підтягали вгору і перекладали найтовстіші дубові стовбури.