Припрягати коней до берлини і стягувати на глибоке.
Берлина важко зарипіла, зашелестіла дном, голосно затріщала в основі щогли і поповзла по мілині на глибоке й темне плесо води.
Берлину човнярі підігнали до берега і добре прив’язали до велетенського дубового пенька.
Та й вирішили ночувати разом.
Човнярі були кияни, княжі люди. А плавали вони по Ірпеню та по інших річках на Правобережжі. Торгували каменем-шифером, смолою, воском та всяким крамом і деревом.
З Києва возили на продаж, на обмін глини білої київської горщики, кухлі, світильники, скляні обручки, перстеньки, малесенькі пляшечки, намисто скляне.
Торгували в селах, підіймаючись по Ірпеню та інших річках у глибині землі Древлянської.
Зараз у їхній берлині було два великих короби з хутром, глеки з медом тогорічним, великі балабушки пахучого воску.
Їм пощастило, що вони застрягли якраз на броді, коли дядько Півень з усіма холопами переправлялися через річку. Тому вони й були щедрі й пригощали хмільним медом боярських людей.
Півнику вони подарували свистульку-коника з дірочками на боці, щоб вигравати на ньому як на справжній сопілці.
Дядько Півень пив обережно, щоб ні в якому разі не сп’яніти. Він добре пам’ятав, що відповідає за всю валку, за всіх і холопів, і коней.
Один весляр звідкілясь витяг бубон, другий сопілку, і пішло гульбище з музикою, танцями. І навприсядки, і з прискоком, і вихилясом.
Півнику так сподобалось, що він схопив свого дарованого коника і взявся підігравати веслярам. І нічого — виходило. Встигав за старшими, не збивався ані з мелодії, ані з ритму.
Півень бачив, як дядькові аж руки-ноги посіпуються, так він хоче танцювати, та дядько стримався. Він тільки з якоюсь натягнутою усмішкою споглядав веселощі.
Поклалися спати далеко за північ, а збудив малого дядько зовсім рано.
— Іди — полюй! Треба твого яструба добре годувати…
Поки люди поїли та попорали коней, поступово приходячи до тями від учорашнього хмелю, хлопчик куницею прослизнув межи кущами і з одного помаху пращі поклав під берегом куличка.
Крижані роси жалили ноги, а гостра осока рвала штани, коли він лугом біг до табору.
Ось-ось випливе сонце, бо небо вже зрожевилось. А над Ірпенем, над його зарослими берегами, над болотами й лугами варився, клубочився, лягав важкими пасмами туман.
Півник запхав кулика до клітки жовтоокому птаху, а сам заходився сьорбати вже холодну вівсяну кашу.
Сніданок закінчили.
Коні запряжені. Будий, Талець і дядько верхи, останні холопи на возах.
Веслярі стали до берлини-лодії. Роззуті всі, із закасаними холошами ногавиць.
Посунули, попхали судно на глибоке.
Спочатку поволі, далі швидше. Веслярі підстрибуючи перевалились у берлину, сіли.на лавки-бесідки, потягли до себе весла.
І пішла-пішла, понеслася лодія по швидкій воді.
І ось ще мить, і темна берлина наче розчинилась у пасмах рожевого туману.
Дядько Півень звів свій могутній тулуб над конем, ставши в стременах, лунко вистрілив нагаєм. І коняки зрушили рипучі вози.
Рипіли колеса, дишла, драбини возів, порипуючи та потріскуючи всіма своїми частинами.
Покотилися вози до наїждженої дороги, що вивела вже їх до прямого широкого шляху на Київ.
А по тому шляху все йшли та йшли люди, скакали верхівці, плуганилися валки возів і брели турми худоби.
Їхню валку випереджало чи кілька вершників, чи кілька возів з поклажею.
Тепер дорога йшла по горбах і спускалась в долину. І чим довше вони просувались цією дорогою, тим вищі ставали горби і глибші долини.
Усі позлазили з возів, а вершники спішилися — всі були насторожені — щоб при спускові не перекинулись, не покотились вози.
А як нагору дерлися, то доводилось людям підштовхувати вози, щоб допомогти коням.
Ще одна ніч була на шляху до Києва.
Спинились осторонь шляху під глинистою горою на розлогому белебені. Як завжди, стали вози колом…
Малий прокинувся від гострого почуття небезпеки. Ясний місяць усе добре і без вогню багаття освітлював. Дядько Півень стоїть, наставлена вперед і вгору блискуча рогатина. А над возом височить кінська голова і над нею вершник. Вершник свого списа тримає вгору клюгом. І на шишаку шолома, і на спині іскриться блакитне сяйво місяця. Малий викотився з-під лахів і наштовхнувся на Реп’яха, що напружився і нюхтив, чим пахне від незнайомого нічного гостя.
Малий обережно, наче ласочка, проповз під возами, щоб подивитись — а чи немає там іще інших вершників.
Ні, тільки цей один.
Особливо увагу малого привернув кінь вершника. Весь у піні, у мокрих смугах. Піна спадала на землю шматами з вудил, з грудей, з паху. Круп і стегна були мокрі, наче дощем вимиті. Дядько і вершник певно вже давно перемовлялись. Зрештою, вони дійшли згоди, і Півень сказав.
— Злізь із коня і відійди далі від возів. І списа подай. Я тобі його зразу поверну.
Вершник невдоволено хекнув, але списа обернув і подав дядькові ратищем.
Вершник скочив на землю, але так захитався, що ледь встояв на розкарячених ногах.
Зросту був високого, при стегні погойдувався важкий меч, як він відступав від свого запіненого коня.
Дядько ж потяг один віз за дишло і створилась якраз така щілина, щоб через неї коня провести. Дядько покликав.
— Веди, Півнику, коня сюди. І швидше!
І зразу ж з-за воза з’явились Півник і Реп’ях. Малий прихопив коня за мокру вуздечку, а кінь не пручався, а покірно пішов за малим межи вози.
А дядько Півень тим часом уже розпутував і сідлав свою кобилку.
— Що ти мені підсунув?!! — Обурився вояк, коли малий підвів йому осідлану кобилку.
— Вона найсильніша і найвитриваліша серед усіх коней! Якби не була така потворна, то боярин би лишив її собі. Не пожалкуєш! Ще згадаєш мене добрим словом. А сідло твоє на неї зараз не час підганяти. Сам кажеш — нагальна справа…
— Та я тебе! — Засичав вершник, підбиваючи кобилку просто до воза.
Та не дарма дядько Півень прославився, що в чотирнадцять років від роду запоров рогатиною ведмедицю при двох ведмежатах.
Він підбив спис вершника знизу і вбік, а потім пригнув збоку і вниз.
Може, і погнув би вояк, зрештою решт, дядька Півня, але хлопець висмикнув із сагайдака стрілу і, мов дарду, метнув, у вершника.
Стріла вдарила вояка у підборіддя.