А сам подумав: "Після княжого уроку можете тікати. Та і я вже не повернуся до цього павука, що на людей сіті плете!"
Під вечір вибрали гарне місце для ночівлі — високий пагорб над заболоченим лугом.
Сонце лише котилося за далекий чорний ліс, як зварили кулешу.
І друга ніч минула спокійно, хоча Півень весь час був напоготові, і вартових зміняв двічі.
Третій день вони посувались крізь темну похмуру пущу. Лише разів три крізь прориви в деревах на людей і коней впали згори золоті сонячні промені.
Четвертого дня дорога вийшла у світлий сосновий ліс.
Талець попередив дядька — далі будуть болота.
Тому задовго до вечора зупинились.
І почали все ретельно, в котрий уже раз, усе перевіряти.
І якось трапилось так, що півень Червень опинився далеко від своєї клітки. Він розгрібався під кущем шипшини і призивно кокотів, закликаючи до трапези своїх неіснуючих жінок. Реп’ях був при півневі. Реп’яха ніхто, звичайно, не вчив сторожувати курей, але він був поряд півнем.
І тут раптом з-за високих дерев вилетів здоровенний яструб і каменем упав на півня.
Хлопчик з несамовитим криком кинувся через ручай на пагорб і встиг схопити яструба за крило і за горло. А в друге крило вчепився Реп’ях. А яструб одною лапою вп’явся в спину півня Червеня, а другою в чубок Реп’яха.
Дядько миттю підоспів на допомогу — дуже злякався, що яструб вдарить малого в очі.
Півень, звільнившись від нищівних пазурів яструба, кинувся до людських ніг, як до надійного захисту і притулку.
Реп’ях відійшов осторонь і заходився ретельно зализувати чубок.
А Півень, не дарма ж він такий хист мав до ловів, в одну мить сплутав яструбу його жовті пазуристі лапи і заходився прошивати махові пера.
Яструба посадовили в клітку.
А побитого і переляканого Червеня хлопчик взяв на руки. Птах сидів на руках принишкло, лише час від часу вивертав голову і дивився в небо.
У клітці шаленів яструб.
БОЛОТО
Через болото йшли обережно, неквапно. Весь час тримали напоготові жердини і линви.
І дядько, і Будий спішились. Тільки старий Талець їхав верхи, бо під ним був кінь, який двічі пройшов цю дорогу. Адже відомо, що те, чого не запам’ятає людина, тварина враз охоплює.
Дорога, скільки вони йшли через болото, коливалась під ногами. Місцями болотна руда вода заливала їхній шлях і здавалось, що ось розійдеться трясовина і поглине усю їхню валку.
На безкраїй болотній низовині то буяли очерети та купини осоки, то по хирявих вербичках зміїлись цупкі берізки.
Дорога на болоті петляла вужем. Але всі добре знали — можна йти лише цією крученою дорогою. До всього, та це й головне — кінь під Тальцем ішов спокійно і неквапно.
Ось стало видно вже й узвишшя протилежного берега. Малий добре бачив велетенські присадкуваті сосни, що розстелили своє могутнє віття низько над землею.
І раптом упряжка попереднього воза шарпонулась, задні колеса опустились із шляху в трясовину.
Дядько Півень закричав переднім Тальцеві і Будому щоб вони вели вози до берега не барючись. А іншим наказав витягати воза на шлях, що був укріплений, чи просто накладений мостками, плетеними із лози.
Люди похапались за дишло, за збрую коней, за передні колеса воза і тягли на гатку, аж їм хребти тріщали і очі рогом лізли.
Останнім був віз із начинням, і біля нього Півник. Він тримав коней під вузду і не знав, що ж далі робити.
Люди тягли і не могли зрушити воза з місця.
І тут хлопчик побачив — йому звідсіль було добре видно — чому це сталося. Завалений на бік віз тримала міцна, як залізо, жердина! Вона встромилась знизу межи спиці правого заднього колеса.
Люди метушились біля возу, підставляючи під передок свої плечі й слини. Підіймуть трохи воза, а з ним і гатку піднімають. І почала потроху гатка розхитуватись, розповзатись,
Тут Півник зрозумів, що досить людям ще раз підтягти воза, а потім відпустити, тоді все — кінець! Плетені мостини розповзуться, і коні й люди посунуться в трясовину.
Він не став ані кричати, ані пояснювати, а схопив сокиру, що стирчала між паками, і метнувся до задніх колес воза рубати жердину.
Якби малий почав кричати чи пояснювати, може б старші на нього й не звернули б уваги.
Та коли він став цюкати сокирою, старші опинились і вмить все зрозуміли.
— Тихо! — загорлав дядько Півень. — Тримайте так, а я зараз!!!
Він схопив свою нову сокиру, оголив лезо і поліз через передок воза.
І зависаючи правою ногою в трясовину, заходився сікти сокирою по жердині.
Робітники напружились і щосили тримали воза, щоб він не порушився з гатки.
Ось, нарешті, жердина під сокирою тріснула. Люди та коні потягли, і віз виліз на гатку…
З великою обережністю, прислухаючись до кожного кроку, дядько і небіж провели останній віз через порушену гатку.
Поки вони провели останній віз із начинням, на узвишші уже ставили вози табором, випрягали коней, розкладали багаття.
Дядько аж почорнів од злості, що така халепа сталася, що доведеться затриматись на ночівлю отут — біля болота, щоб завтра плести з верболозу мостини і лагодити ту чортову гатку.
ДО ГРАДУ
За болотами пішли соснові ліси.
Тепер ішли через світлий сосновий ліс, що перебивався великими галявинами.
Кілька разів оддалік бачили гостроверхі тини невеликих лісових сіл. Стали їм і люди траплятися.
Подорожники і повозники з кіньми та поклажею, пішці з торбами й коробами. І всі поспішали на південний схід, до славного стольного града.
Ось нарешті і вони дістались до Ірпеня.
І тут пригода сталася, тільки вже не з ними. На відмілину наскочила здоровенна лодія-берлина. На ній до Києва везли брили рожевого каменю. З цього каменю робили прясла та веретена, фігурки до гри в тавлеї, різні невеличкі обереги для дітей. Це Півник знав, але щоб отакі брили цього дорогого каменю вживати на будові?! Це було неймовірно!
П’ятеро гребців з берлини благали допомогти їм — швидше стягти лодію з мілини.
Дядько Півень, подумавши трохи, згодився. Тільки спочатку перевів через брід на правий берег усі вози, а тоді вже заходився рятувати човна.
Волочити спробували з мілини. Та гай-гай, нічого не виходило, бо швидка течія вже встигла намити навколо пісок.
Довелося чимало вантажу, між іншим, і каменів перенести на берег.