— Поцілунок! — вигукнув я мимоволі.
— Браво! він виграв,— підхопила княжна.— Яка я рада! — Вона зійшла з стільця і так ясно та солодко заглянула мені у вічі, що в мене серце аж зайнялось.— А ви раді? — спитала вона мене.
— Я?..— пробелькотів я.
— Продайте мені свій білет,— бовкнув раптом над самим моїм вухом Бєловзоров.— Я вам сто карбованців дам.
Я глянув на гусара з таким обуренням, що Зінаїда заплескала в долоні, а Лушин вигукнув: молодець!
— Але,— казав він далі,— як церемоніймейстер, я повинен стежити за додержанням усіх правил. Мсьє Вольдемар, схиліться на одно коліно! Так у нас заведено.
Зінаїда стала передо мною, схилила трохи голову набік, нібито для того, щоб краще роздивитися мене, і поважно простягла мені руку. У мене аж в очах потемніло; я хотів схилитись на одно коліно, впав на обидва — і так незграбно доторкнувся губами Зінаїдиних пальців, що злегка подряпав собі кінчик носа.
— Добре! — закричав Лушин і допоміг мені підвестись.
Гра у фанти тривала. Зінаїда посадила мене поруч себе. Яких тільки штрафів не вигадувала вона! їй довелося, між іншим, зображати "статую" — і за п'єдестал вона обрала собі бридкого Нірмацького, звеліла йому лягти долілиць, та ще й уткнувшись обличчям у груди. Регіт не вщухав ні на мить. Мені, в самоті й тверезо вихованому хлопцеві, що виріс у панському, статечному домі, весь цей шум і гамір, ці безцеремонні, щоб не сказати буйні, веселощі, ці небачені стосунки з чужими людьми так і вдарили в голову. Я просто сп'янів, як од вина. Я почав реготати і базікати голосніше за всіх, отож навіть стара княгиня, що сиділа з якимсь приказним від Іверських воріт, покликаним на пораду, вийшла подивитись на мене. Але я почував себе таким щасливим, що мені, як то кажуть, море по коліна і зовсім байдуже було до чиїхось насмішок і чиїхось косих поглядів. Зінаїда, як і раніш, віддавала мені перед усіма перевагу і не відпускала мене од себе. Був такий штраф, коли мені довелося сидіти поруч неї, напнувшись разом з нею шовковою хусткою: я мав сказати їй свій секрет. Пригадую, як наші голови раптом опинилися в задушній, напівпрозорій, пахучій імлі, як в цій імлі близько та лагідно світились її очі, й гаряче дихали розтулені уста, і виднілися зуби, і кінчики її волосся мене лоскотали й пекли. Я мовчав. Вона усміхалась таємниче й лукаво і нарешті шепнула мені: "Ну то що ж?" — а я тільки червонів, і сміявся, і відвертався, і ледве зводив дух. Фанти надокучили нам, ми почали грати у шворочку. Боже мій! в якому я був захваті, коли, зазівавшись, дістав од неї сильний і різкий удар по пальцях, і як потім я навмисно удавав, що ловлю гав, а вона дражнила мене і не зачіпала рук, які я підставляв!
Та хіба тільки це ми виробляли того вечора! Ми і на фортепіано грали, і співали, і танцювали, і зображали циганський табір. Нірмацького одягли ведмедем і напоїли водою з сіллю. Граф Малевський показував нам різні карточні фокуси і кінчив на тому, що, перетасувавши карти, здав собі у віст самі козирі, з чим Лушин "мав за честь його поздоровити". Майданов декламував нам уривки з поеми своєї "Убивця" (діялося це в самий розпал романтизму), яку він мав намір видати в чорній оправі з літерами кольору крові в заголовку; у приказного від Іверських воріт украли з колін шапку і примусили його, як викуп, протанцювати козачка; старого Воніфатія нарядили в чепець, а княжна наділа чоловічий капелюх... Всього не перелічити. Тільки Бєловзоров більше тримався в кутку, нахмурений і сердитий... Час від часу очі його наливалися кров'ю, він весь червонів, і здавалось, що от-от він кинеться на всіх нас і розкидає нас, як тріски, на всі боки; але княжна поглядала на нього, сварилася пальцем, і він знову забивався у свій куток.
Нарешті ми вибилися з сили. Княгиня на що вже була, як сама казала, терпляча — ніякі крики її не бентежили,— проте й вона відчула втому і схотіла відпочити. Десь на початку дванадцятої ночі подали вечерю, що складалась із шматка сухого сиру і якихось холодних пиріжків з рубленою шинкою, котрі здалися мені смачнішими за всякі паштети; вина була лише одна пляшка, і то якась дивна: темна, з роздутою шийкою, і вино в ній відгонило рожевою фарбою; а втім, його ніхто й не пив. Знеможений до краю від утоми і щастя, я вийшов з флігеля; на прощання Зінаїда міцно потисла мені руку і знову загадково посміхнулася.
Ніч важко й волого війнула мені в розпалене обличчя; здавалось, насувалася гроза, чорні хмари розросталися й повзли по небу, помітно міняючи свої димні обриси. Вітерець неспокійно здригався в темних деревах, і десь далеко за небосхилом, наче сам до себе, бурчав грім, сердито і глухо.
Через задній ганок пробрався я до себе в кімнату. Мій слуга спав долі, і я мусив переступити через нього; він прокинувся, побачив мене і доповів, що матінка знову на мене гнівалась і знову хотіла було посилати за мною, але батько її відрадив. (Я ніколи не лягав спати, не попрощавшись з матінкою і не попросивши в неї благословення). Нічого не вдієш!
Я сказав моєму слузі, що роздягнусь і ляжу сам,— і загасив свічку... Але я не роздягнувся і не ліг.
Я сів на стілець і довго сидів, мов зачарований... Те, що я відчував, було таке нове й таке солодке... Я сидів, ледь-ледь озираючись і не ворушачись, повільно дихав і тільки час од часу то мовчки посміхався, щось згадуючи, то в душі холонув від думки, що я закоханий, що ось воно, ось це кохання. Зінаїдине лице стиха пливло передо мною в темряві — пливло і не пропливало; уста її так само загадково усміхались, очі запитливо дивилися на мене трохи збоку, задумливо і ніжно... як в ту мить, коли я розстався з нею. Нарешті я підвівся, навшпиньках підійшов до свого ліжка і обережно, не роздягаючись, поклав голову на подушку, немов боячись різким рухом потривожити те, чим була переповнена вся моя істота...
Я ліг, але навіть очей не стулив. Скоро я побачив, що до мене в кімнату раз у раз западали якісь невиразні відблиски... Я трохи підвівся і глянув у вікно. Рама чітко вирізнялася на тлі таємниче і тьмяно біліючих шибок. "Гроза",— подумав я; і справді, була гроза; але вона проходила дуже далеко, тому-то й грому не було чути; тільки на небі раз у раз спалахували бліді, довгі, наче розгалужені блискавки: вони не так спалахували, як тремтіли і сіпались, мов крило вмираючого птаха. Я встав, підійшов до вікна і простояв там до ранку... Блискавки не вщухали ні на мить; була, так звана в народі, горобина ніч. Я дивився на німе піщане поле, на темну масу Нескучного саду, на жовтуваті фасади далеких будинків, які теж неначе здригалися при кожному слабкому спалаху... Я дивився — і не міг відірвати очей: ці німі блискавки, ці стримані спалахи, здавалось, відповідали тим німим і таємним пориванням, які спалахували також і в мені. Ранок розгорався; рожевими плямами виступала зоря. З наближенням сонця все блідли і меншали блискавки: вони спалахували все рідше і рідше й зникли нарешті, затоплені ясним і нездоланним світлом нового дня...