І в мені зникли мої блискавки. Я відчув велику втому і спокій... але образ Зінаїди все ще переможно витав над моєю душею. Тільки він сам, цей образ, здавався заспокоєним: наче лебідь — од болотяних трав, відділився він од химерних постатей, що оточували його, і я, засинаючи, востаннє припав до нього з прощальним і довірливим обожуванням...
О лагідні почуття, ніжні звуки, доброта і стихання зрушеної душі, томлива радість перших поривань кохання — де ви, де ви?
[1] Жінкою дуже вульгарною (франц.).
[2] Огидні грошові справи (франц.).
[3] Парижанин (франц.).
[4] Що я для неї? (Франц.)
[5] З її зовнішністю гризетки (франц.).
[6] Панове (Франц.).
VIII
Вранці другого дня, коли я зійшов до чаю, матінка покартала мене — проте менше, аніж я сподівався,— і примусила мене розповісти, як я провів вечір напередодні. Я розповів їй кількома словами, замовчуючи багато подробиць і намагаючись надати всьому вигляду зовсім невинного.
— Все-таки вони люди не comme il faut,— зауважила матінка,— і тобі нема чого до них швендяти, замість того щоб готуватися до іспитів та працювати.
Оскільки я знав, що турбота матінки, про мої заняття обмежиться цими небагатьма словами, то й не вважав за потрібне перечити їй; але після чаю батько взяв мене під руку і, вийшовши зо мною в сад, примусив мене розповісти все, що я бачив у Засєкіних.
Дивний вплив мав на мене батько — і дивними були наші стосунки. Він майже не цікавився моїм вихованням, але ніколи не ображав мене; він поважав мою свободу — він навіть був, коли так можна сказати, чемним зо мною... Тільки він не допускав мене до себе. Я любив його, я милувався ним, він здавався мені взірцем мужчини — і, боже мій, як би я палко до нього прив'язався, коли б я раз у раз не відчував його відхиляючої руки! Зате, коли він хотів, він умів майже в одну мить, одним словом, одним рухом збудити в мені безмежне довір'я до себе. Душа моя розкривалась — я розмовляв з ним, як з розумним другом, як з поблажливим наставником... Потім він так само раптово кидав мене — і рука його знову відхиляла мене — ласкаво й лагідно, але відхиляла.
Іноді він бував дуже веселий, і тоді він ладен був бавитись і пустувати зо мною, як хлопчик (він любив сильні тілесні рухи); раз — один тільки раз! — він приголубив мене з такою ніжністю, що я мало не заплакав... Але і веселощі його, і ніжність зникали безслідно — і те, що було між нами, не давало мені ніяких надій на майбутнє, наче все це я бачив уві сні. Бувало, почну я розглядати його розумне, вродливе, ясне обличчя... серце моє затремтить, і вся істота моя полине до нього... він наче відчує, що зо мною щось робиться, мимохідь поплеще мене по щоці — і або вийде з кімнати, або візьметься за щось, або раптом застигне, як тільки він один умів застигати, а я одразу зіщулюсь і теж похолону. Рідкі напади його прихильності до мене ніколи не були викликані моїми безмовними, але зрозумілими благаннями: вони приходили завжди несподівано. Міркуючи згодом про характер мого батька, я дійшов висновку, що йому було не до мене і не до сімейного життя, він любив інше і втішився цим іншим досхочу. "Сам бери, що можеш, а в руки не давайся; самому собі належати — в цьому вся штука життя",— сказав він мені якось. Іншим разом я як молодий демократ пустився при ньому міркувати про свободу (того дня він був, як я це називав, "добрим"; тоді з ним можна було говорити про все).
— Свобода,— повторив він,— а чи знаєш ти, що може людині дати свободу?
— А що?
— Воля, власна воля, і владу вона дасть, а це краще за свободу. Умій хотіти — і будеш вільним, і командувати будеш.
Батько мій передусім і над усе хотів жити — і жив... Може, він передчував, що йому не доведеться довго користатися "штукою" життя: він умер в сорок два роки.
Я докладно розповів батькові про мої відвідини Засєкіних. Він якось не зовсім уважно слухав мене, сидячи на лаві і рисуючи кінчиком хлиста на піску. Він зрідка посміювався, якось світло і забавно поглядав на мене і підохочував мене короткими запитаннями і запереченнями. Я спершу не зважувався навіть вимовити ім'я Зінаїди, але не здержався і почав вихваляти її. Батько все посміювався. Потім він замислився, потягнувся і встав.
Я згадав, що, виходячи з дому, він звелів осідлати собі коня. Він був чудовий їздець — і вмів, далеко раніше за п. Рері, приборкувати диких коней.
— Я з тобою поїду, татку? — спитав я його.
— Ні,— відповів він, і обличчя його набрало звичайного байдуже-ласкавого виразу.— Їдь сам, коли хочеш; а кучеру скажи, що я не поїду.
Він повернувся до мене спиною і швидко пішов геть. Я стежив за ним очима — він зник за ворітьми. Я бачив, як його капелюх рухався вздовж паркана: він увійшов до Засєкіних.
Він пробув у них не більше години, але одразу пішов до міста і повернувся додому тільки надвечір.
По обіді я сам пішов до Засєкіних. У вітальні застав тільки стару княгиню. Побачивши мене, вона почухала собі голову під чепцем кінчиком спиці і раптом запитала мене, чи можу я переписати їй одне прохання.
— З приємністю,— відповів я і присів на краєчку стільця.
— Тільки ж глядіть, більші літери ставте,— промовила княгиня, подаючи мені брудний аркуш,— та чи не можна сьогодні, батечку?
— Сьогодні ж перепишу.
Двері сусідньої кімнати трохи відчинились, і я побачив Зінаїдине обличчя — бліде, замислене, з недбало відкинутим назад волоссям: вона подивилася на мене великими холодними очима і тихо зачинила двері.
— Зіно, чуєш, Зіно! — промовила княгиня.
Зінаїда не озвалася. Я взяв прохання старої жінки і цілий вечір просидів над ним.
IX
Моя "пристрасть" почалася з того дня. Пригадую, я відчув тоді щось подібне до того, що має відчувати людина, яка поступила на службу: я вже не був хлопчаком; я був закоханий. Я сказав, що з того дня почалася моя пристрасть; я міг би додати, що і страждання мої почались з того самого дня. Я знемагав, коли Зінаїди не було коло мене: нічого мені на думку не йшло, все падало з рук, цілими днями я напружено думав про неї... Я знемагав... але коли вона й була коло мене, мені не легшало. Я ревнував, я розумів свою нікчемність, я по-дурному ображався і по-дурному плазував — і все-таки непереможна сила вабила мене до неї, і я щоразу в нестримному тремтінні щастя переступав поріг її кімнати. Зінаїда враз догадалась, що я в неї закохався, та я й не думав критись; вона бавилась моєю пристрастю, морочила мене, пестила і мучила. Солодко бути єдиним джерелом, самовладною і покірною причиною найбільших радощів і найглибшого горя для іншого — а я в Зінаїдиних руках був м'яким воском. А втім, не тільки я закохався в неї: всі чоловіки, що відвідували її дім, були до нестями захоплені нею,— і вона всіх їх тримала на прив'язі, біля своїх ніг. Їй подобалося збуджувати у них то надію, то побоювання, робити з ними все, що їй заманеться (це вона називала: стукати людей одне об одного),— а вони й не думали опиратись і охоче корилися їй. В усій її істоті, животрепетній і красивій, з якоюсь особливою принадністю поєднувалися хитрощі і безтурботність, штучність і простота, спокій і рухливість; все, що вона робила, говорила, кожний її рух були овіяні тонкою, прозорою грацією, в усьому була своєрідна, мінлива сила. І обличчя її весь час мінялося, так само грало: воно виражало майже водночас насмішкуватість, задуму і пристрасть. Найрізноманітніші почуття, легкі, швидкі, як тіні хмар у сонячний вітряний день, раз у раз снували по її очах і устах.