VI
Цілий вечір і ранок другого дня я прожив у якомусь сумному занімінні. Пригадую, я спробував працювати і взявся за Кайданова — але даремно мигтіли передо мною розгонисті рядки і сторінки знаменитого підручника. Десять разів підряд прочитав я слова: "Юлій Цезар відзначався воїнською відвагою",— не зрозумів нічого і кинув книжку. Перед обідом я знову напомадився і знову одягнув сюртучок та галстук.
— Це для чого? — спитала матінка.— Ти ще не студент, і бозна, чи складеш іспити. Та й чи давно тобі пошили куртку? Не викидати ж її!
— Гості будуть,— прошепотів я аж розпачливо.
— Дурниці! які це гості!
Мусив скоритись. Я замінив сюртучок на куртку, але галстука не зняв. Княгиня з дочкою з'явились за півгодини до обіду; стара поверх зеленої, вже знайомої мені сукні напнула жовту шаль і наділа старомодний чепець із стрічками вогняного кольору. Вона одразу заговорила про свої векселі, зітхала, скаржилась на свою бідність; "канючила", але й трохи не манірилась: так само гучно нюхала тютюн, так само вільно поверталась і совалася на стільці. Їй наче й на думку не спадало, що вона княгиня. Зате Зінаїда трималася дуже строго, трохи чи не згорда, як годиться справжній княжні. На обличчя її лягла холодна нерухомість і поважність — і я не пізнавав її, не пізнавав її поглядів, її усмішки, хоч і в цьому новому образі вона мені здавалася прекрасною. На ній була легка барежева сукня з блідаво-синіми розводами; волосся її довгими локонами спадало вздовж щік — на англійський манір; ця зачіска дуже пасувала до холодного виразу її обличчя. Батько мій сидів поруч неї під час обіду і з властивою йому витонченістю і спокійною чемністю розважав свою сусідку. Час від часу він поглядав на неї,— і вона час від часу на нього поглядала, та так дивно, майже вороже. Розмовляли вони французькою мовою, мене, пригадую, здивувала чистота Зінаїдиної вимови. Княгиня за обідом, як і раніше, нічого не соромилася, багато їла і хвалила страви. Матінці, як видно, з княгинею було не по собі, і вона відповідала їй з якоюсь сумовитою зневажливістю; батько зрідка ледве помітно хмурив брови. Зінаїда теж не сподобалася матінці.
— Це якась гордячка,— говорила вона на другий день.— І подумати тільки — чим пишатись — avec sa mine de grisette![5]
— Ти, видно, не бачила гризеток,— зауважив їй батько.
— І слава богу!
— Певна річ, слава богу... тільки як ти можеш судити про них?
На мене Зінаїда не звертала ніякісінької уваги. Одразу після обіду княгиня стала прощатися.
— Покладатимусь на ваше заступництво, Маріє Миколаївно і Петре Васильовичу,— сказала вона співучим голосом до матері й батька.— Що поробиш! Були часи, та минулися. От і я — вельможна,— додала вона, неприємно посміхаючись,— та що з того золота на каптані, коли порожньо в казані!
Батько шанобливо їй уклонився і провів її до дверей передпокою. Я стояв тут же у своїй куценькій куртці і дивився на підлогу, наче засуджений на смерть. Поводження Зінаїди зо мною приголомшило мене. Як же я здивувався, коли, проходячи побіля мене, вона скоромовкою і з колишнім ласкавим виразом в очах шепнула мені:
— Приходьте до нас о восьмій, чуєте, неодмінно...
Я тільки розвів руками, але вона вже пішла, накинувши на голову білий шарф.
VII
Рівно о восьмій я в сюртуці і з високим коком на голові входив у передпокій флігеля, де жила княгиня. Старий слуга похмуро глянув на мене і знехотя підвівся з лавки. У вітальні чути було веселий гомін. Я відчинив двері і відступив здивований. Посеред кімнати, на стільці, стояла княжна і тримала перед собою чоловічий капелюх; навколо скупчилося п'ятеро мужчин. Вони старались запустити руки в капелюх, а вона піднімала його вгору і сильно струшувала ним. Побачивши мене, вона скрикнула:
— Стривайте, стривайте! новий гість, треба і йому дати білет,— і, легко скочивши зі стільця, взяла мене за вилогу сюртука.— Ходімо ж,— сказала вона,— чого ви стоїте? Messieurs[6] дозвольте вас познайомити: це мсьє Вольдемар, син нашого сусіди. А це,— додала вона, звертаючись до мене і вказуючи по черзі на гостей,— граф Малевський, доктор Лушин, поет Майданов, відставний капітан Нірмацький і Бєловзоров, гусар, якого ви вже бачили. Прошу любити й шанувати.
Я так зніяковів, що навіть нікому не уклонився; в лікарі Лушині я пізнав того самого смуглявого добродія, який так безжально присоромив мене в саду; всі інші були мені незнайомі.
— Графе! — казала далі Зінаїда,— напишіть мсьє Вольдемару білет.
— Це несправедливо,— відказав з легким польським акцентом граф, дуже гарний на вроду і елегантно вдягнений брюнет, з виразистими карими очима, вузьким білим носиком і тонкими вусиками над крихітним ротом.— Вони не грали з нами у фанти.
— Несправедливо,— повторили Бєловзоров і добродій, якого було названо відставним капітаном, чоловік років сорока, рябий, аж потворний, кучерявий, як арап, сутулуватий, з кривими ногами і одягнений у військовий сюртук без еполетів, нарозхрист.
— Пишіть білет, кажуть вам,— повторила княжна.— Це що за бунт? Мсьє Вольдемар з нами вперше, і сьогодні для нього закон не писаний. Нема чого бурчати, пишіть, я так хочу.
Граф знизав плечима, але покірно схилив голову, взяв перо в білу, у перснях руку, відірвав клаптик паперу і почав писати на ньому.
— Принаймні дозвольте пояснити панові Вольдемару, в чому річ,— почав глузливим тоном Лушин,— а то він зовсім розгубився. Бачите, юначе, ми граємо у фанти; княжні припав штраф — і той, хто вийме щасливий білет, матиме право поцілувати у неї ручку. Чи зрозуміли ви, що я вам сказав?
Я тільки глянув на нього і стояв як у тумані, а княжна знову скочила на стілець і знову заходилася струшувати капелюхом. Всі до неї потяглися — і я за ними.
— Майданов,— сказала княжна високому молодикові з сухорлявим обличчям, маленькими підсліпуватими очима і надзвичайно довгим, чорним волоссям, — ви як поет повинні бути великодушним і віддати свій білет мсьє Вольдемару, щоб у нього було два шанси замість одного.
Але Майданов заперечливо похитав головою і стріпнув волоссям. Я останній запустив руку в капелюх, узяв і розгорнув білет... Господи! що сталося зо мною, коли я побачив на ньому слово "поцілунок!".