Дружними оплесками нагороджують лектора вдячні слухачі. Вони не розходяться. Вони ждуть. Може, він іще їм щось розкаже.
— Будуть до мене запитання?
— Будуть,— озвався партизан у німецькому мундирі, в кирзових чоботях і міліцейському картузі.— Скажіть, товаришу, ми тут, в тилу, не дуже обізнані, бо газети не завжди маємо, тому не ясно, де знаходиться зараз польська армія?
— Можна мені? — і боєць стає струнко. Його сіпають за плисовий френч товариші, але він на них не зважає. Та й сідати вже ніяково. Партизан помітно червоніє, мнеться, а потім випалює швидко, наче строчить з автомата:
— Скажіть, товаришу лектор, чи на Великій землі партизанам горілку дають?
— Про розпуск Комінтерну розкажіть.
— І про заводи наші докладніше...
— Де зараз Гесс?..
— Чи правда, що на Уралі працюють заводи Форда?
— А в мене таке запитання,— озивається кулеметник.— Чи можна сподіватися, що сучасна війна приведе до соціалістичних революцій в інших країнах?
— Може, ви скажете нам, з кого формуються чехословацькі і польські частини на території Радянського Союзу?
— Чи допомагають партизанським сім'ям на Великій землі?
Лектор уважно записує всі запитання і на кожне з них дає вичерпну відповідь. Партизани вдоволені.
— Оце спасибі вам! — щиро дякують вони.— Послухали вас, то паче на Великій землі побували. Ви зайдіть, товаришу лектор, до нашого куреня в гості.
— Добре, зайду.
В розповідях та бесідах з партизанами непомітно минав час. А увечері командир підривної групи Василь Васильович Буянов запросив нас до себе на вечерю. Зійшлися сюди його бойові друзі. Буянов любить природу, любить птахів, любить річку, тому, мабуть, і місце для свого куреня обрав над самісінькою водою. Це ніжний лірик і водночас суворий і хоробрий воїн.
Широкі віти старого дуба закривають його курінь. І тільки місяць, пробиваючись крізь гілля, сріблить гранчасту склянку на столі.
Пропливає човном якийсь партизан. Коливається під місяцем світляна смуга. Тиха пісня лине над рікою, а в пісню згодом вплітається далекий, спочатку невиразний гул літака.
— Воздух!—чується попередливий окрик вартового.
— "Дуглас" летить,— пояснює Василь Буянов, дивлячись у потемніле небо.— Це ж тут лежить їхня траса.
Куди не глянь, скрізь по лісу горять рясні вогнища.
— Оце відпочинемо трохи і знову підемо на операцію. Хай зараз люди помиються, переодягнуться, полатають одежу.
Буянов сидить за столом у білій косоворотці. Хтось з товаришів зауважив йому:
— Ти б, Василю Васильовичу, хоч би свою гімнастьорку надів з орденами, хай би наші гості глянули, який ти герой. У нього два ордени: Вітчизняної війни другого ступеня та Червоної Зірки. Але він їх чомусь не носить.
— Мало,— говорить Буянов.
— Чого мало, орденів? Василь Васильович ніяковіє:
— Ну, як тобі не соромно? Хто ж про це думає. Мені здається, не достойний я такої високої нагороди. Мало, кажу, ешелонів пустили. За травень всього... дванадцять. А в нас он двісті чоловік. Хоч би по одному на брата... А ордени почеплю. Якже. Ось до села гостювати поїдемо, тоді почеплю.
Василь Буянов — син селянина з Волгоградської області. До війни працював бухгалтером-нормувальником на будівельних роботах, а потім пішов на фронт. На Білоцерківщині під час бою його контузило бомбою. Пролежав у госпіталі вісімнадцять днів, а після одужання знову поїхав на фронт. Під Запоріжжям потрапив в оточення, сидів у черкаській в'язниці, втік звідти до Брянських лісів, спинився в одного діда, почав розпитувати про партизанів, а той йому каже: "Хочеш голову на плечах носити — не ходи до них. Піймають, довідаються, що ти в німецькому таборі був,— розстріляють".
"Не може бути, щоб розстрілювали за це. Мабуть, вам, діду, набрехали",— відказав Буянов.
"Еге, набрехали! Піди до них, то й побачиш, що тобі буде".
"А я все-таки піду. Піду шукати партизанів".
Дорогою зустрів кіннотників. Був то Власенко з своїми хлопцями. Спинили вони його, розпитують:
"Ти хто?"
"Військовополонений". "Куди йдеш?"
"До вас, якщо ви партизани".
"Ми партизани. Стріляти з гвинтівки можеш?"
"Можу".
"Ну, тоді приставай до нас".
— Отак потрапив я до загону імені Леніна,— сказав Буянов,— та й досі оце тут. А за цей час було всього. Було добре, а бувало й так, що одна цигарка видавалася командирові на день та два сухарі на всю групу. Толу не вистачало. Доводилось, рискуючи життям, діставати його із снарядів. Та воно, правду кажучи, не рискуючи, нічого не зробиш, особливо в нашім ділі. Був же у нас випадок, коли ми громили німецький гарнізон, щоб там добути хоч з п'ять снарядів, бо нічим було ешелони підривати.
Непомітно минав час. Хтось хропів у сусідньому курені, хтось тихо бринькав на гітарі, наспівуючи пісеньку. Все менше було вогнів, все тихіше ставало в таборі.
У КОМБАТА ІВАНОВА
Він лежав у тіні рясного дерева, курив цигарку, розповідав: — Народився я в Севському районі, на Брянщині, в 1909 році. По професії — модельник. Працював колись на Харківському деревообробному комбінаті, а потім пішов в армію. Брав участь у визволенні Західної України, воював у Фінляндії, а після замирення прибув до Володимира-Волинського.
Пам'ятаю, 21 червня був я в театрі, повернувся з вистави пізно, а годині о четвертій ранку вибухнув перший німецький снаряд. Ми вступили в бій. Воював я згодом під Ковелем, Ма-лином, Новоградом-Волинським. За Пирятином потрапив в оточення, взяв курс на Оржицю. Розвідка мені донесла, що в Оржиці наші війська готуються до прориву. Я приєднався до них. Вночі ми викотили до річки гармати, а вранці почався бій.
Німці кинули проти нас 150 танків, а в мене лишилось тоді на батарею всього по п'ять снарядів. Коли вже не було чим стріляти, ми підірвали гармати і почали виходити з оточення невеличкими групками. Та виходити звідти було дуже важко. Навколо Оржиці болота. Хто не вмів плавати — гинув.
У мене збереглась карта, компас. Вирішили пробиватися до своїх у повній формі, не переодягались в цивільне, йшли озброєні. Через двадцять два дні наша невеличка група була вже в Есманському районі. Тут, у селищі Світищі, ми й зупинилися. Прийшов до мене Іван Копа — був він головою райвиконкому. Поговорили про те, про се, а тоді він мене й питає: "Ти комуніст?"