І знову тягнуться спустошені садиби з купами каміння й глини, з густими бур'янами, які встигли буйно порости на руїнах.
— Багато народу отут фашист перебив. Хто до лісу втік — живим лишився, а кого захопив по хатах — усіх знищив. У вогонь кидали людей, розстрілювали.
Через дорогу перебігає дівчинка, тягнучи за ручку меншого братика. Вона боязко озирається, поспішає швидше зайти на подвір'я, де з-під яблуні визирає благенький курінь.
Минаємо містечко, і знову дорога повертає до лісу. Назустріч нам іде чоловік в німецькій формі, в чоботях з закоченими халявами. За плечима в нього автомат. Правою рукою він обіймає дівчину, а на ній аж мерехтить, граючи барвами, квітчаста хустка.
— Гей, парубче, не лоскочи дівки! — гукає жартівливо до нього Іван Петрушспко. Партизан лукаво підморгує оком, а дівчина, посміхаючись, пригортається ще дужче до ставного автоматника.
Тільки під'їхавши ближче, ми помічаємо, що з-під барвистої хустини в неї визирає сумка з червоним хрестом. У чорній спідниці, боса, смаглява, йде партизанка разом з товаришами на бойову операцію. Веселі очі в неї задиркуваті, сміливі.
— Ти хлопця приголуб... Хлопець як сокіл! — кричить наш їздовий, не зводячи жадібних очей з стрункої постаті.— А дівка, чорти б її ухопили, теж хороша!
За кілька хвилин ми побачили велику групу партизанів, одягнених по-різному. Поруч з "німцем" чи "мадьяром" ішов хлопчина в піджаці домашнього крою й полотняній сорочині. На одному чоботи аж блищать під сонцем, а той іде босий або в личаках, та ще одна пара запасних висить біля пояса. Це новаки. Ці ще не бували в боях і, можливо, вперше йдуть на операцію.
Ми проїжджаємо ще кілька рівчаків і озер, добираємось до того болота, про яке згадував їздовий. На протилежному березі— два великі пеньки. Між ними в'ється дорога.
— Тут держіться,— попереджує нас Петрушенко і радить: — А нумо навалимось на цей бік, а то коли б не перекинулись на бугрі.
Ми навалюємось дружно. Це вже, здається, остання перешкода. Нас обдає бризками води й болота, та не біда, умиємося потім.
Під'їздимо до села Ліплян. Село ціле. Німці бояться забиратися в глибину лісових масивів. По один і по другий бік дороги стоять дерев'яні, побудовані в зруб хати. Такі ж добротні тут і хліви та паркани.
Череда, повертаючись з пасовиська, заповнює вузеньку вулицю, а на вулиці, немов у свято яке, зібралися попід дворами хлопці й дівчата. Майже всі хлопці озброєні. Ось гурт дівчат. Стоїть перед ними молодий партизан з автоматом через плече і з балалайкою в руках.
— Ти що ж, грати не можеш? — запитує в нього наш їздовий.
Дівчата сміються. Посміхається й партизан, а потім всією п'ятірнею б'є по струнах, наспівуючи "Бариню".
Сонце вже зайшло, але ще ясною жовтизною вкрито неосяжний простір заходу. Ситі коні біжать дружно. Ще проїжджаємо кілька рівчаків, ще одне болітце, і тоді Іван Петрушенко повідомляє:
— От і приїхали ми додому.
В цю ж мить з-під розлогого дуба на дорогу виходить озброєний вартовий:
— Пропуск.
— Свої. Не впізнав хіба? Гостей ось везу, дещо нам розкажуть.
Ми вже на території загону, яким командує майор Леонід Якович Іванов. Справа і зліва від нас дуби: могутні, розлогі, рясні, а між дубами горять численні вогнища.
Не встигли ми спинитися, як нас оточили партизани, жадібно розпитуючи про Велику землю, про Москву.
ПІД РОЗЛОГИМ ДУБОМ
Місце для лекції про міжнародне становище вибрали над річкою Убортю. Сюди з різних кінців прибували партизани й партизанки з гвинтівками, автоматами, ручними кулеметами, розміщувались на траві, позираючи з цікавістю на карту Європи, почеплену на двох жердинах. Яка строкатість в одягу і в зброї! Тут і протитанкові рушниці радянського виробу, і гвинтівки польські, французькі, німецькі, бельгійські.
Ось біля ящика, покритого вишневою скатертиною, що мав служити доповідачеві за стіл, сидить боєць у сірій кепці, прикрашеній багряною стрічкою. На ньому звичайний піджак, з-під піджака визирає вишивана українська сорочка. Може, мати, може, сестра, а може, й кохана дівчина мережила йому ту сорочку на згадку.
А ось, спираючись плечем на стовбур дуба, стоїть у солом'янім брилі бородатий чоловік. І коли б не зброя, можна б подумати: прийшов собі колгоспник на збори, і пихкає люлькою, і очей не зводить з лектора ЦК КЩб)У Кузьми Дубини, який має розказати партизанам, що відбувається в світі.
До чоловіка в солом'янім брилі тягнеться рука з шматком газети.
— Ану, всипте, дядьку, на цигарочку,— звертається автоматник і так виставляє руку, щоб усім було видно, який у нього добрий годинник красується на новому ремінці. З-під блискучого козирка визирає рудий чуб. Рясне ластовиння вкриває щоки, лоб і особливо кирпатий ніс. Очі в нього бистрі, веселі, іскряться завзятістю й розумом. Він скручує цигарку, припалює її з дядькової люльки, закашлюється:
— Кріпкенький... І як ви його курите, отакий?
— А чого ж не курити? Тютюнець в самий раз.
Люди все ще прибувають. Поблискуючи окулярами, стоїть у військовому одягу лектор, уважно розглядає нову для нього аудиторію. Він трошки хвилюється. Можливо, це й добре. Одразу настає тиша, коли Кузьма Дубина починає говорити про героїчну боротьбу Червоної Армії, про радянський народ, який працює день і ніч, щоб забезпечити всім потрібним фронт.
Перед слухачами розгортається велична епопея битви за Москву і за Сталінград. Зірвано плани німецького командування. Червона Армія не тільки розгромила під Сталінградом 36 добірних дивізій Гітлера, пе тільки полонила 330 тисяч його солдатів, офіцерів і генералів на чолі з фон Паулюсом, але, перейшовши в наступ, погнала ворожі полчища на захід.
— У фашистській пресі починають з'являтися статті, в яких німці пояснюють свій відступ вирівнюванням фронту, скороченням його, еластичністю тощо...
— Хай вирівнюються,— чую я репліку свого сусіда-парти-зана,— Червона Армія битиме їх в лоб, а ми з тилу.
— Чув, під Сталінградом скільки їх лягло? Недарма німці траур тут оголошували.
Лектор говорить потім про Великобританію, Сполучені Штати Америки, про події в Єгипті, Лівії та Північній Африці, а потім переходить до становища, в якому перебувають союзники Німеччини.